— Ти помиляєшся, майоре, — промовив він. — Ми віримо пані злодійці. А тепер віддай його. — У його голосі не було ні претензії, ні ненависті, лише втома.
— Каролю, — Лоренц намагалася вести переговори.
— Облиш. Це неможливо, щоб вони припинили за ним стежити, якщо вже його знайшли. Це раз. Неможливо, щоб заплатили чверть мільйона доларів, а їх пошили в дурні. Це два. Але передусім неможливо багаж вислати кудись просто так. Це три. Я це знаю, бо Том Кленсі це знає, а майор Ґмітрук точно знає, що коли хтось здасть багаж і не ступить на борт, то багаж нікуди не полетить. Правила безпеки. Майор бреше, бо майор нас зрадив. Тому, — він знову звернувся до Ґмітрука, — наполягаю: віддай його. Переказ пішов, тож зроби принаймні це.
Стояли мовчки, тишу порушував шум навкологотельної метушні. Вище діти бавилися в снігу, туристи фотографувалися, поскрипував бугельний витяг. Тривало щоденне життя, таке звичайне й нормальне, що вся ця ситуація видавалася сюрреалістичною.
Ґмітрук витягнув із кишені куртки невеличкий чорний пристрій завбільшки як пульт для відкривання воріт і подав Каролю.
Лоренц охнула й опустилася на сніг.
— Не розраховую на те, щоб ви зрозуміли, — сказав Анатоль, — але це її життя… — урвав, побачивши, що його ніхто не слухає. Лоренц сиділа на снігу, Ліза стояла спиною до них, задивившись на ліс. Кароль крутив у руці жучка. Врешті відгорнув сніг з каменя, поклав на нього пристрій і старанно розтоптав каблуком черевика.
— Ти нас убив, сучий сину, — сказав, дивлячись офіцерові в очі.
Цієї самої миті гримнув постріл. Прокотився по горах як грім, відбився від скель і вершин, минуло трохи часу, поки вщухло його далеке відлуння. Усі четверо оглянули себе, кожен очікував побачити на вбранні невелику дірку, яка спочатку виглядатиме цілком невинно, аж поки тканина навколо неї раптом почне тьмянішати від крові.
Проте ніякої дірки не з’явилося.
Зате почулося дитяче хихотіння, яке долинало з невеликої пастушачої сторожки, що стояла на галявині за кільканадцять метрів від них. Анатоль опинився там за три стрибки, зазирнув усередину й витягнув двійко реготливих хлопців, одному було років сім, а другому — десь дванадцять.
— Давай, — сказав таким голосом, що вони миттю припинили сміятись.
— Давай, — повторив.
Старший хлопець неохоче поліз до кишені й поклав на простягнуту долоню Ґмітрука жменю петард, мабуть, заготовлених на святкування Нового року.
— Як звати?
У хлопців на очі навернулися сльози, молодший почав схлипувати.
— Адам і Алоїзій Банашеки, — промимрив старший.
Анатоль не озвався. Лише показав рукою на готель, і хлопці хутко зникли. Стояв хвилину самотньо, розглядаючи дитячі петарди в руці, ніби від них мало залежати все. Врешті заховав їх до кишені.
— Що сталося, те сталося, — мовив він, не дивлячись у вічі своїм товаришам. — Можете мені не вірити, але вчора, побачивши, що гроші вже на рахунку, я витягнув із жучка батарейку. Вони не знають, що ми тут. А тепер з мене досить міркувань про те, що може статися, а що ні. Закінчимо це.
Рушив у бік Калятівок, кинувши перед тим погляд на ледь помітну оддалік вигнуту підпору канатної дороги.
Йому не хотілося вірити, що він тут.
Гермод трохи звів брови, коли почув гуркіт, натреновані відчуття кілера помірно загострилися. Помірно, оскільки він міг відрізнити звук пострілу від вибуху петарди. Визирнув у вікно, але там не відбувалося нічого цікавого, діти каталися на санчатах, люди стояли в черзі до підйомника, на галявині пара молодят фотографувалася на тлі чарівної природи.
Спокійно, гівнюки бавляться феєрверками.
Так чи інакше, ця подія вивела його із задуми. На жаль, його жучок уже припинив діяти. Або сіла батарейка, або в поляка надто пізно прокинулося сумління. Це дещо ускладнювало завдання, бо він навіть не знав, чи вони з’являться тут, чи поїдуть у якесь інше місце в горах, що, зрештою, додавало справі гостроти.
Що це за полювання, коли жертва сидить посеред галявини у червоній шапці й тримає табличку з написом: «Цілити сюди».
Йоанна Банашек не злякалася гуркоту, бо одразу зрозуміла, що це бешкетують її діти. Коли ще у Вроцлаві побачила петарди і феєрверки, які хлопці отримали від свого нового вітчима, — Антоній, вочевидь, заразився від пасинків безмежною тупістю, — одразу зрозуміла, що клопоту не уникнути.
Що ж, це був кінець спокійного сніданку.
Вкинула до рота останній шматочок франкфуртської ковбаски, допила холодну каву й пішла одягатися, щоб мати змогу вистежити своїх улюблених синів, відірвати їм їхні дурні голови й кинути ведмедям на поживу.