Здалеку готель на Калятівках справляв враження масивного, зблизька мав вигляд фортеці, спроектованої так, щоб витримати буревії, лавини, землетруси й ядерну війну. Особливо вражали стіни з тесаних кам’яних блоків.
Готель був навдивовижу великий. З боку галявини здавався триповерховим — скляний пояс ресторанного ярусу, а над ним два поверхи готельних номерів. Зблизька, з боку входу, було видно, що над номерами є мансарда, де зазвичай були помешкання обслуги. Окрім цього, під рестораном був іще вхід до готелю й буфету, а ще нижче якісь господарські приміщення і лижний сервіс.
— Ви гадаєте, що десь тут є вхід до печер? — запитала Зоф’я. — Тут взагалі є якісь печери?
— Є, — відповів Анатоль. Усі четверо піднімалися широкими сходами до готелю. — Це вапнякові скелі. Але я сумніваюся, що хтось міг там щось сховати. Ви собі скоріше за все уявляєте великі зали, сталактити, сполучені зі сталагмітами, підземні озера й таке інше. А татранські печери — це радше кам’яні тунелі, плетиво каналізаційних труб, протягом більшої частини року все залите водою. Навіть якщо хтось сотворив диво й заховав там щось більше, ніж огризок яблука, то я дуже сумніваюся, що ваші картини це пережили, якщо їх не закрито в якихось герметичних саркофагах. Але в Татрах ніде немає настільки великих печер, щоб заховати колекцію скринь.
— Це не скрині з картинами, — мовила Лоренц. — У Львові ми дізналися, що Ашкеназі зняв їх або вирізав з підрамників і зберігав у рулонах. Для кількох десятків скринь фактично потрібна бальна зала, кілька десятків рулонів помістяться у великій шафі, комірчині або сховку для щіток. Оце й шукаємо.
Зупинилися перед вхідними дверима.
— То що? — спитала Зоф’я.
Подивились одне на одного. Мали засмучений вигляд. Не відчували ані піднесення, як на початку цієї пригоди, ані напруження, як у Нью-Йорку, ані страху, який супроводжував їх під час погоні по замерзлому Балтійському морю. Не відчували також задоволення від відкриття й зіставлення фактів, хвилювання, викликаного розслідуванням великої таємниці. Залишилося тільки виснажливе відчуття загрози, розчарування і втома. Зрада Анатоля призвела до того, що навіть якщо кого-небудь із них ця авантюра досі тішила, то тепер перестала.
Зоф’я поклала руку на клямку, але не відчинила дверей. Завмерла в нерухомості, ніби чекаючи, що хтось вирішить за неї і заштовхне її всередину.
— Це не ворота до пекла, а лише двері до наповненого туристами готелю в розпал сезону, — нарешті мовив Кароль. — Опануй себе й заходь усередину. Ми й так тут напевно нічого не знайдемо, бо женемося за якоюсь нездійсненною мрією. Перевіримо це і здриснемо звідси туди, де нас ніхто не знайде. З мене досить.
Відсунув руку Зоф’ї і штовхнув важкі двері.
Любила зиму, але щоразу, коли одягалася перед виходом, сумувала за літом, за тим, що можна взути в’єтнамки, вийти — і ось ти вже надворі. Зараз мала пройти цілу «стежку здоров’я»[97]. Білизна. Термобілизна, верхня і нижня частина. На кальсони високі лижні гольфи. Далі тонкий светр і лише потім лижні штани з підтяжками. І лижна куртка, у зовнішній кишені рукавиці, у внутрішніх — з одного боку шапка, а з другого — захисні окуляри. Ще тільки перечепити через плече з’єднані застібками лижні черевики, і можна виходити, все гаразд.
Подумати тільки, скільки зусиль потрібно, щоб лише поковзатися на пологому схилі біля бази. Зазвичай влаштовувала собі тут день розігріву перед справжніми горами, а тепер… що й казати.
Замикаючи ключем двері, почувалась як людина, що бере участь у програмі, яка має роз’яснити здоровим, що означає життя з надмірною вагою чи з недугами. Вона колись чула про щось подібне, науковці вдягали людей у спеціальні костюми, щоб ті могли відчути тягар хвороби й старості.
Йоанна Банашек підозрювала, що у порівнянні з. Її нинішнім спорядженням той костюм здавався б легким як бікіні.
Одразу за входом був набитий людьми буфет з величезним каміном, що спирався на кам’яну фігуру ведмедя, за ним — адміністративні приміщення й сауна. А також кухні, судячи із запахів і звуків, що долинали з-за дверей, які заступав стіл для настільного футболу. Пахло туристичною базою — їжею, чаєм, талим снігом і мокрими куртками.
— Я голодний, — мовив Кароль.
Зоф’я не удостоїла його відповіддю, хоча сама після прогулянки була голодна, а за добру каву з кавоварки віддала б половину своєї чиновницької зарплати. Однак вирішила, що це річ другорядна порівняно зі страхом і неспокоєм, які відчувала.
97
Стежка здоров’я — іронічна назва тортури, яку застосовували в ПНР. Полягала у побитті міліцейськими кийками арештанта, що біг «коридором» між двох рядів людей із кийками.