Гермод відпустив поляка, перескочив через футбольний стіл, знаючи, що разом зі старими навколо нього той буде достатньою перешкодою для погоні, й відчинив вікно, яке відділяло хол від Татранського національного парку. Перш ніж вискочити, повернувся, подивився в палаючі люттю очі свого давнього кохання Лізи Тольґфорс і послав їй повітряний поцілунок.
Так тобі й треба, подумав. Може, в наступному житті навчишся краще добирати союзників.
І стрибнув.
М’яко приземлився в заметі біля смітника, перекинувся через голову й риссю побіг у бік гір.
Намагався зачепитися за одну думку — це була думка про туристичні умови в Татрах, про які читав перед нападом — і вщерть заповнити нею свідомість.
Цієї техніки його невтомно навчали під час вишколу, це був метод для допитів, обдурювання детектора брехні й витримування тортур. Легких тортур, бо тяжких не витримував ніхто, на перших заняттях їх позбавляли ілюзій щодо мужнього поводження на допитах. У кожного є свій поріг болю і кожен колись розколеться.
Особливої обережності слід дотримуватися на схилах з північно-східного напрямку, через північний, до північно-західного, особливої обережності слід дотримуватися на схилах з північно-східного напрямку, через північний, до північно-західного, особливої обережності…
Повторював це безперервно, щоразу швидше й швидше, і завдяки цьому йому вдалося відсунути біль на другий план свідомості. Біль жахливий, ніби кільканадцять сталевих прутів одночасно вдарили його в обличчя, шматуючи шкіру й кістки, після чого залишилися в черепі, звиваючись, як металеві змії. Хотілося по-звірячому вити, вити так, щоб не вистачило повітря, щоб знепритомніти й зупинити страждання.
Натомість шепотів повідомлення про північно-східний напрямок як молитву.
І йому вдалося опанувати себе настільки, щоб розплющити очі.
Перед ним було заплакане Лізине обличчя. Шведка тримала його голову в долонях і щось говорила. Надлюдським зусиллям волі відсунув біль іще далі, щоб почути, про що йдеться.
— Бери його, гаде, — невпинно повторювала вона.
Зрозумів. Примусив себе встати. Йому запаморочилося в голові ще й від вигляду величезної калюжі крові, яка всмоктувалася в килимок у місці, де він стояв на колінах.
Роззирнувся.
Побачив Кароля, який ніс на руках Лоренц.
І зрозумів, що мусить дістати покидька за будь-яку ціну. Заточуючись, збіг униз.
Не розумів, що сталося. Зося стояла обіч, схопила його за руку й зненацька звалилася на підлогу, наче лялька, ніби її хтось вимкнув. Лежала в неприродній позі, нерухома, бліда, із заплющеними очима. Відтак зчинилася метушня, люди кричали, але він був поза тим, завмер біля неї і не знав, що робити. Був паралізований усвідомленням, що сталося щось дуже погане і, певно, невідворотне.
Обійняв її, і його руки занурилися в теплу й липку кров, яка витікала крізь невелику дірку на її спині. Кароль жахнувся, йому здавалося, що крові дуже багато, забагато як на одну людину. Він не хотів, щоб вона померла. І точно не хотів, щоб померла на підлозі біля туалету.
Узяв її на руки й підвівся, Зосина кров збиралася на його долонях і капала на підлогу, коли ніс її до холу. Люди мовчки розступалися, наче перед стародавнім жерцем, який приносить людину в жертву.
У холі обережно поклав Зоею на широку дерев’яну лаву під стіною. Над її головою висів татранський ландшафт, а може, просто фантастичний гірський краєвид. Він не знав Татр настільки, щоб це стверджувати. Подібна мазанина висіла на всіх стінах. Йому здалося це насмішкою долі, що Лоренц доводиться помирати посеред мистецтва, але посеред жахливого мистецтва.
Крізь тлум людей несподівано проштовхалася пара — гарна білявка в товстих окулярах, одягнена у фірмове поло бази відпочинку, і симпатичний рудий молодик з великою аптечкою в руках. Так злагоджено, наче робили це щодня, без галасу, без питань і вагань, стягнули із Зоф’ї просякнуте кров’ю вбрання, наклали пов’язку на рану на спині й туго забинтували. Під час цієї операції Зося знепритомніла, безсило лежала на лаві, а її тіло здавалося мертвим. Кароль так перелякався, що вона померла, не промовивши останнього слова, що впав на коліна і в паніці почав шукати пульс на шиї, намагався почути дихання — шукав доказу, що це ще не кінець. Ще не зараз, ще не за мить, незалежно від того, наскільки короткою була б ця остання мить. Аби лиш була.