— Глянь за вікно.
Слухняно подивилася: за вікном холу й досі був чудовий зимовий день.
— Не тут. На картині за вікно.
Глянула. Більшу частину «Портрета Юнака» займав, звичайно, сам юнак. Але праворуч від його усміхненого обличчя Рафаель написав частину вікна, а за вікном — частину краєвиду. Високий поздовжній пейзаж переважно складався з неба, внизу в тумані виднілися вежі якогось міста, на передньому плані густий листяний ліс врізався у краєвид, неначе два клини або два темно-зелені язики дивних чудовиськ. Притулені одна до одної крони дерев виглядали як копії з дитячого малюнка.
— Він десь тут, — пробурмотіла Лоренц. — Ви повинні його знайти.
Хотів їй сказати, щоб не вигадувала, але чорні очі блиснули, наказуючи підійти до картини й зняти її зі стіни. На звороті виднівся шифр: НА 45.
Винятково простий для розшифрування: Генрик Ашкеназі, 1945.
Глянув на рудого молодика, який весь час спокійно чекав у своїй тісній, мабуть, навіть надто тісній сорочці з логотипом гірської фірми «Брубек».
— Ви знаєте це місце? — запитав Кароль, повертаючи телефон.
Чоловік усміхнувся.
— Я, а ще моя дружина, — показав на білявку поруч, — а більше вже давно ніхто.
Сніг допомагав йому зберігати притомність. Кожні кілька десятків метрів ліпив з нього м’яку сніжку і прикладав до розбитого обличчя, холод надавав спокою. Ішов так, доки сніг не розтавав, потім відкидав червону від крові грудку й робив нову. Таким чином за півгодини руху знеболив собі обличчя настільки, що міг відносно спокійно зосередитися.
Зібравшись з думками, краще себе не відчув. Був ослаблений і стікав кров’ю. Щоправда, дедалі менше, але досі стікав. Не мав зброї, не мав ножа чи хоча б ключів від квартири, з яких міг би зробити тимчасовий кастет. А перед ним ішов спортивний і натренований убивця. Напевно озброєний. У переслідуванні не було жодного сенсу, майор Анатоль Ґмітрук чудово це усвідомлював. Не мав плану, не мав зброї, сили, мав лише стовідсотковий шанс на смерть у горах. Від виснаження, втрати крові або від рук убивці.
Проте не міг відступитися, оскільки це був його єдиний шанс на спокуту. Волів загинути в лісі, ніж повернутися на базу й довідатися, що Лоренц заплатила життям за його зраду. Що ціною життя Сильвії є інше життя, життя невинної жінки. Як загіпнотизований, вдивлявся в залишений на лижній трасі слід Гермода і примушував себе ступати далі.
— Щось придумаю, — мовив уголос, доводячи, що є гідним сином польського народу. «На коні! — крикнемо… а там уже що буде!»'.
Рух щелепи викликав настільки різкий напад болю, що він упав навколішки і кілька хвилин приходив до тями, перш ніж рушив далі.
— Думай, ти ж злодійка врешті-решт! — кричав Кароль на Лізу. Вони стояли, схилившись над картиною, і вдивлялись у дерев’яну хату на тлі гори, ніби розв’язання загадки залежало від кількості часу, витраченого на розглядання. — Хіба злодійство полягає не в тому, щоб знайти те, що хтось заховав? Тільки тут, — вказав на картину, що лежала на столі в ресторані, — люб’язний пан Ашкеназі залишив тобі додаткову підказку, щоб тобі було легше. Тож знайди це, дідько забирай.
Ліза подивилася на нього зі злістю, але нічого не сказала. Думала. Думала так напружено, як тільки могла, ще й тому, що відчувала на собі погляд Лоренц, яка боролася за кожну мить притомності.
— Припустимо, що Ганс Франк заховав колекцію саме тут, правда? — сказала англійською, як зазвичай у хвилини напруження, коли польською їй бракувало слів.
Підтакнув.
1 Цитата з епічної поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш», переклад Максима Рильського).
— А Ашкеназі дістав її й заховав в інший сховок, теж тут. Це логічно. Тобто маємо припустити, що перший був солідний, міцний, старанно підготовлений. А другий тимчасовий. Тут є якісь підвали? — запитала в Яромира, так звали рудого молодика.
— Ми називаємо їх бункерами, — відповів той. — Вони досі є під лижним складом. Але це голі залізобетонні стіни й голі залізобетонні підлоги, можу поставити сто фунтів, що там немає жодних таємних переходів.
— Відпадає, — сказав Кароль. — Підвали могли бути початковим місцем зберігання колекції. Достатньо було обладнати й замаскувати одне з робочих приміщень, аби мати змогу повернутися по скарби, коли ситуація втихомириться. Питання, куди її перенесли.
— Апартаменти Франка? — запитала Ліза.
— Сімнадцятий номер на другому поверсі, — відповів Яромир. — Єдиний з ванною, дуже популярний.
— Теж відпадає, — пригасив їхній запал Кароль. — Ашкеназі ніколи не заховав би колекцію в готельному номері, надто великий ризик. Вистачить найдрібнішого ремонту, заміни кабеля, і все розкриється. Окрім того, я не думаю, що він мав час на такі забави. Мурування подвійних стін, тинькування, фарбування.