Подумав, що вони міркують не в тому напрямку. Генрик Ашкеназі не був дурнем. Передбачав, що рано чи пізно з ним може щось трапитися. Тому надіслав листівку до Бортник і написав або попросив написати цей пейзажик. Він точно вважав, що залишає повідомлення для Естрейхера, якому, напевно, вистачило б одного погляду, щоб упізнати скопійовану деталь з картини Рафаеля.
Але що далі? Історик мистецтва, так само, як і вони, не знав би, чи перекопувати землю довкола готелю, чи шукати печери в околиці, чи, може, свердлити стіни між кімнатами.
— Тут має бути ще якась підказка, — сказала Ліза: очевидно, мислила у тому самому напрямку.
— Тільки не для нас. Тут є підказка для них, для кількох утаємничених осіб із тих часів. Які жили до війни, мали інший спосіб мислення, посилалися на інші події та поняття, усе робили інакше.
— Може, принести старі фото? — запропонував Яромир.
Кароль уже хотів сказати, що піде з ним, але подивився на Лоренц і подумав, що вона повинна їх побачити. Вона найбільше знала про Рафаеля, вона була прив’язана до цього родинними узами. Убивця напав на неї, оскільки знав, що без неї цього не знайдуть.
— Де цей клятий TOPR?[98] — гримнув він на Яромира, ніби той був винен, що Лоренц досі не в гвинтокрилі.
— Зараз буде. Принести?
Кивнув головою і, тільки-но Яромир вийшов, підскочив до Зоф’ї.
— Свастика, — насилу вичавила з себе, коли він опинився поруч.
— Так, так, звичайно, — притакнув гаряче, переконаний, що вона марить.
— Я не марю. Не… добивай мене. Лампи…
Подивився вгору. Гарні ковані люстри зі знаками зодіаку. Чотири, на кожній чотири символи зодіаку. Легко полічити, що місць для розміщення було більше, ніж астрологічних знаків.
Додаткові поля на люстрах займали свастики — нині символи нацизму, а колись — слов’янські символи сонця та щастя.
Одразу зрозумів, що вона мала на увазі. Видряпана на бурштині свастика не обов’язково мала означати німців. Могла стосуватися якоїсь старої підгальської будівлі, до війни ґуралі багато своїх будинків позначали свастикою, яку тут називали «нежданим хрестиком». Хрестик мав приносити щастя й відганяти злих духів. Його використовували не тільки ґуралі, а й альпіністи, любителі гір і Підгалля.
Яромир повернувся з течкою старих знімків. Будівництво бази, відкриття, різні заходи, нацисти, що дивляться на гори з оглядової тераси. Уважно не розглядав, лише підсував їх Зосі під носа, певний, що тільки вона може щось на них помітити.
І помітила.
Могла нічого не говорити, побачив це в її очах.
На знімку була група з кільканадцяти чоловіків у низькій дерев’яній колибі. Мали поважний вигляд, у руках тримали аркуш паперу з малюнком лижника і написом, який можна було розшифрувати як «Татранське товариство лижників».
Пальцем показала на одного з них.
— Дідусь, — прошепотіла.
Він сам розпізнав серед решти двох інших героїв цієї історії: Кароля Естрейхера і Генрика Ашкеназі. Але не це привернуло його увагу: над лижниками висіла люстра тридцятих років із свічами в оправі, оздобленій листям аканта. Листям чорно-білим і невиразним, як і весь знімок, але в оригіналі напевно переливчастим помаранчево-жовтим. Дідусь Лоренц, кажучи про Бурштинову кімнату, мав на увазі зовсім не пам’ятку з Царського Села. Говорив про кімнату в якійсь дерев’яній хаті, названу так — мабуть, жартома, — оскільки там висіла люстра, оздоблена бурштиновим листям аканта.
— Ти знаєш, де це? — запитав у Яромира.
— Мабуть, на старій базі.
— Тут є якась стара база?
— Була. Згоріла наприкінці війни, а тепер, якщо хтось знає, де шукати, то знайде в лісі залишки старих підвалів.
— Знаєш, де шукати?
— Аякже.
Подивився на Зоф’ю.
— Лети. Обіцяю не помирати ще чверть години.
Гермод знайшов свої лижі, заховані у снігу під позначеним деревом, і відчув себе в безпеці. Від хребта його відділяла ще якась година підйому досить стрімким схилом, потім приємний спуск м’яким снігом і, якщо все піде добре, то вже ввечері приземлиться у Стокгольмі.
Цей день у горах був чудовий. Не дуже морозяний, безвітряний, сонячний. Погоні ані сліду. І не дивно, мабуть, тільки тепер перев’язали рани, забрали тіло й вирішують, що робити далі. Зітхнув на повні груди, закинув лижі не плече і вийшов на сніжне поле. Прокладати шлях було не важко, під шаром свіжого снігу лежав шар старого, так добре спресованого, що ноги на ньому не провалювалися. Може, навіть не година, а лише сорок п’ять хвилин, подумав він.