Може, таку, може, й ні. Я не поспішаю писати історію. Гадаю, що лише в наступні десятиліття можна буде оцінити, свідками чого насправді ми є сьогодні. І хто знає, може, ця історія не буде веселою.
Але я оптиміст.
Так, сам трохи усміхаюся, коли це пишу.
І я досі оптиміст.
Тому що не вірю в силу народів і цивілізацій, яка виникає зі смертовбивства, розмахування автоматом і замітання секретів під килим в ім’я якоїсь вигаданої вищої необхідності. Вірю в правду, в діяльність з піднятим забралом, вірю в гордість за великі справи, але лише тоді, коли вона підбита соромом за справи малі.
Матеріал підготував і випустив телеканал CNN. Не Аль-Джазіра, не один із публічних каналів Китаю чи Росії, не якийсь керований навіженими ліваками кабельний канал. Поважна станція, перше американське інформаційне телебачення. Американці, що там працюють, вирішили, — напевно, не без дискусій, — що навіть якщо зараз викличуть сум’яття, то в кінцевому рахунку правда для їхньої вітчизни буде краща за брехню.
Звісно, їх уже обізвали зрадниками, які заради п’яти хвилин слави висадили в повітря підмурівки Заходу. Та якщо ці підмурівки були гнилі, то їх необхідно було висадити й узятися до будівництва дому заново. Я пишаюся тим, що справу було оприлюднено завдяки «двом польським громадянам, які бажають зберегти анонімність, і одному мобільному телефону».
Якщо коли-небудь дізнаємось їхні прізвища, я перший підпишу петицію, щоб збудувати їм великий пам’ятник у центрі Варшави.
Бо це вони (і один мобільний телефон) ввели нашу планету в XXI століття. Аби лиш воно було кращим від попереднього.
Генрих Гіммлер (1900–1945) був не просто одним із чільних нацистів, правою рукою Гітлера, чиновником номер два III Рейху в ранзі міністра внутрішніх справ. Він був не тільки шефом СС, шефом гестапо і шефом поліції. Генрих Гіммлер був утіленням усього найгіршого, чого зазнало людство у XX столітті. Він відповідав за всі жахи і звірства, які постають у нас перед очима, коли ми думаємо про Другу світову війну. Він придумав інцидент у Ґлівіце. Він створив організацію «Лебенсборн», аванпост для розмноження справжніх арійців. Він прищеплював віру в окультну германську могутність. Він створив концтабори, і саме за його планом ці табори мали остаточно ліквідувати єврейський, циганський і слов’янський народи. Він віддав наказ збудувати табір в Освенцімі й обладнати його газовими камерами. І це він був головним ідеологом, ініціатором і наглядачем Голокосту. До рук союзників потрапив 21 травня, 23 травня було підтверджено його ідентичність, того самого дня вчинив самогубство, ковтнувши капсулу з ціанистим калієм — такою була офіційна версія. Подробиці його таємничої і раптової смерті ми дізнаємося в 2045 році — саме тоді стануть доступні засекречені на сто років британським Міністерством оборони документи, що стосуються цієї події. Лондон іще не висловився, чи в зв’язку з архівами Лебрехта їх буде оприлюднено раніше.
Світ мистецтва, очевидно, не може жити без таємниць, бо ж на місці кожної розкритої з’являється декілька нових. Цього разу матеріал для пліток з’явився після докладного аналізу німецьких документів, які супроводжували знайдену в Калятівках колекцію картин. Серед іншого там є докладна інвентаризація, з описами картин, прізвищами авторів і датами створення. Так, під номером 23 значиться «В’їзд локомотива на станцію вночі» Клода Моне, олія на полотні, 110 на 70 сантиметрів, 1896. Цікаво, що це той самий рік, коли в Парижі брати Люм’єр показали славетний однохвилинний фільм «Прибуття потягу на вокзал Ла-Сьота». На підставі дати створення й назви твору можна припустити, що картина великого майстра була жестом підняття кинутої кінематографістами рукавички, ніби Моне хотів довести, що, послуговуючись пензлем і фарбами, досягне кращого ефекту, ніж французькі брати, що використовували реалістичні рухомі картинки.
— Я затремтів, коли вперше побачив цей опис, — каже Януш Мілішкевич, цінитель живопису і знавець ринку мистецтва. — Моне й імпресіонізм завжди асоціюються зі світлом, сонцем, кольором. Картина майстра імпресії, на якій зображено локомотив, що суне крізь ніч і бореться, долаючи морок… це має бути неймовірно. Без сумніву картина була б оздобою колекції графа Мілевського, та й узагалі будь-якої колекції з паризьким Музеєм Д’Орсе на чолі.
Була б, якби була. Тимчасом картини немає серед збереженої в Татрах колекції. І знову множаться загадки. Чи її не було у зібранні вже тоді, коли його ховали в 1945 році? Чи зникла під час перенесення зі старого сховку до нового? А може, її викрали тепер, після віднайдення татранського скарбу? Національний музей у Варшаві мовчить, але неофіційно нам вдалося довідатися, що він точно подаватиме у цій справі заяву до прокуратури.