Навіть якщо я не плакав, то на очах бриніли сльози. З найдавніших знайдених сімейних документів випливає, що бабця Юзефа (родом із Блоня) вийшла заміж за варшав’янина дідуся Генрика у столиці в 1871 році, що робить з мене варшав’янина в шостому поколінні. І можете сміятися, але я люблю це найбридкіше місто Європи так сильно, як тільки можна любити купу цеглин, покладених одна на одну. Це був, є і буде мій дім, іншого я не хочу і не потребую, тут мене поховають, крапка. Усе своє життя я був зациклений на минулому цього міста, невпинно шукав сліди його краси й величі, як реліквії зберігав знімки, листівки, фільми, мапи.
Набридав приятелям розповідями про Східний Париж, про центр цієї частини Європи, про одне з найважливіших і найпрекрасніших міст на мапі континенту. Але врешті я мусив прийти до тями, вийти на паскудні вулиці паскудного міста, повернутися, немов до дружини, яка з чарівної красуні перетворилася на товсте, бридке й злостиве бабисько.
Тому вчора в Національному музеї, де я був свідком відкриття павільйону Мілевського і його скарбів, зокрема славетного Toute le Monde, який з моменту відкриття в Татрах був одностайно проголошений істориками мистецтва «найважливішою картиною в історії живопису», — вчора у мене на очах бриніли сльози. Бо я зрозумів, що хоч один раз в історії цього міста сміх історії — це приязна посмішка, а не злостиве хихотіння.
Як інакше пояснити те, що більше ніж через сімдесят років після початку Другої світової війни діються такі речі. Що завдяки колекції картин, яку один єврей і водночас великий польський патріот викрав у вирішальний момент у найбільшого лиходія в історії, Варшава відтепер, безумовно, стоятиме в одному ряду з Парижем, Флоренцією та Нью-Йорком.
Що я кажу! Уже стоїть! CNN, ВВС, Аль-Джазіра — вчора з’являлася лише одна тема у світових медіа, всі камери показували одне місце, одне бридке місто десь на околицях Європейського Союзу. Неможливо замовити квиток на рейс до Варшави, неможливо знайти місце в готелі, неможливо знайти видавця преси чи книжок, який би не готував зараз спеціальні публікації про польську столицю.
Пані й панове, вчора Східний Париж повернувся на мапу Європи.
Розмова з професоркою Катажиною Бондою з Майстерні консервації живопису Національного музею в Кракові при Музеї князів Чарторийських, начальницею відділу, відповідального за реставрацію знищеного «Портрета Юнака» Рафаеля Санті.
— Як ви гадаєте, чи станете ви коли-небудь перед більшим викликом у професійному житті?
— Ніколи. Ані я, ані жоден інший реставратор.
— Скільки точно було частин?
— Великих кілька сотень, а всіх, разом із найменшими скалками, майже дві тисячі. Коли ми пронумерували всі частини і розклали на столах, ми виміряли, що сумарна довжина столів становила вісімдесят метрів.
— Навіщо нумерувати кожну скалку?
— Тривимірне зображення кожного елемента було введено до комп’ютера з точністю до сотої частки міліметра. Це вдалося зробити завдяки застосуванню найновішого обладнання, яке використовують у медичній діагностиці.
— Ви робили томографію скалок?
— Томографію і магнітно-резонансну томографію. Загалом це не була найважча частина завдання. Потім ми мали знайти програмістів, які могли написати для нас програму, що була здатна поєднати ці тривимірні пазли між собою. Я дуже рада, що ми знайшли таку команду в Польщі, без цих чудових хлопців ми б не впоралися. А коли вже після кількох тижнів обчислень і після незліченної кількості спроб та помилок ми одержали тривимірне зображення складеної цілісності й знали, де конкретно має бути яка скалка, взялися до роботи.
— На якому етапі ви перебуваєте тепер?
— Складаємо картину згори, вже є близько чверті, тобто обличчя Юнака вже готове. Ми витратили на це два місяці.
— Чи бракує якихось частин?
— Дивовижно, але вдалося знайти майже всі елементи картини, а завдяки тому, що ця катастрофа сталася на снігу, вони були в кращому стані, ніж якби, приміром, твір було розтрощено на бетоні. На жаль, невеличкі фрагменти забрала на собі машина, яка призвела до цих знищень.
— Які елементи?
— Що ж, нелегко про це говорити, але, попри далекосяжні пошуки, не вдалося знайти таємничої усмішки Юнака, від уст залишився тільки шматочок верхньої губи. Пам’ятаєте «Алісу в Країні Чудес»? Там була усмішка без кота. А тут у нас кіт без усмішки.