Перемкнув камеру. І побачив людину, яка поралася біля заряду.
Тієї ж миті задзвонив його телефон.
Замовник підтвердив.
Терміт горить за надзвичайно високої температури, але також потребує дуже високої для запалювання. Застосований у зарядах на Каспровому нанотерміт потребував нижчої температури, та все одно йшлося про сотні градусів, що за умови малих розмірів приладу є великим обмеженням. У цьому випадку радіосигнал приводив у дію електродетонатор, який єдиною іскрою запалював вузеньку смужку порошку магнезії, що горить за температури, достатньої, аби запалити терміт. Терміт, який згорів би великим яскравим полум’ям, але, вміщений у керамічну оболонку, пропалює трос і примушує сталь кипіти.
Здавалося б, те, що робив Анатоль Ґмітрук, абсолютно не мало сенсу в контексті кипіння сталі й однієї з найбурхливіших термічних реакцій, відомих хімікам. Вузенькою цівкою лив воду зі своєї альпіністської фляжки на чорне кільце. На перший погляд це мало стільки ж сенсу, скільки хлюпання водою зі склянки на палаючу стодолу — але тільки на перший погляд. Майор пригадав почуту мимохідь інформацію під час одного з натівських навчань: реакція терміту не відбудеться, якщо субстанція буде мокрою чи навіть вологою.
На жаль, він забув про інший факт: якщо до вже розпочатої реакції додати воду, станеться вибух.
Саме це й відбулося, коли надісланий із пивнички в Кузницях радіосигнал дійшов до детонатора.
В обох зарядах спалахнула іскра, сліпучо блиснула магнезія, запалюючи терміт. Потім один почав пропалювати сталевий трос, а другий вибухнув, розірвавши керамічну оболонку, пошкодивши носійний трос і жбурнувши Анатоля на підлогу перону, як ганчір’яну ляльку. Ґмітрук покотився до краю решітки, перетнув його і, вже падаючи донизу, схопився пораненою рукою за алюмінієвий бортик.
Біль пронизав усе тіло, йому здалося, що в долоні та передпліччі порвалися всі сухожилля й м’язи, але зміг утриматися.
Подумав, що це без сумніву найвидатніше досягнення в його дотеперішній альпіністській кар’єрі. Схопився за бортик другою рукою саме тієї миті, коли охоплений полум’ям носійний трос під своїм двадцятивосьмитонним тягарем упав, полетів униз, труснувши пероном і мало не скинувши Анатоля у прірву, після чого понісся у бік осипів, як і раніше, човгаючи по скелі й тягнучи за собою обрубок, який прискав навколо краплями сталі, що кипить за температури чотири тисячі градусів і здатна пропалити людське тіло так, як запальничка пропалює сигарету.
За мить, яка, здавалося, тривала роки, Ґмітрук наважився розплющити очі. Передусім подивився в бік гір — вагончик висів там, де й раніше. Потім глянув на троси. Один зник. Другий висів на своєму місці, хоча був пошкоджений і досі жеврів червоним у місці, де вибухнув терміт. Частина сплетіння стирчала в цьому місці на всі боки. На його очах стрельнуло кілька чергових дротів, з яких був сплетений трос. Хрясь, хрясь, дзеньк! — ніби дитина грала на розстроєній гітарі.
Стогнучи від болю, підтягнув зранене тіло й насилу видерся назад на решітку перону.
«Не марудься, роби щось!» — крикнув подумки. У нього було щонайбільше кількадесят секунд, аби щось зробити, до моменту, коли вагончик зірветься у прірву з усіма пасажирами.
Глянув на трос, глянув на вагончик. І метнувся до машинного відділення.
— Тягніть його в інший бік! — підскочив до враженого машиніста канатної дороги. — Мерщій тягніть униз!
Вусатий чолов’яга років п’ятдесяти дивився на нього спантеличено.
— Донизу, курво, бо всі загинуть!
Машиніст отямився, повернув ключик і підняв відповідний важіль; електродвигун рушив із виском, тягловий трос задрижав і почав висуватися зі стіни.
Від вібрації й руху сплетіння єдиного троса, на якому трималося життя шістдесяти однієї особи, почали рватися швидше.
«Хрясь, хрясь, дзеньк».
Антоній не мав уявлення, що сталося. Він стояв на даху вагончика і гримасував до малої камери, як категорично наказав таємничий військовий, що несподівано зателефонував до кондуктора. Мав надію, що боксерки з качкодзьобами допоможуть привернути увагу того, кого треба.
Він жестикулював у бік об’єктива, коли почув крики, що долинали з центру кабіни. Озирнувся і помітив біле полум’я, яке вирувало на гірській станції канатної дороги. Це була майже та мить, коли життя пролетіло в нього перед очима, бо знав, що це полум’я означало раніше для двох чоловіків у вагончику, який тепер був шматком понівеченої бляхи. Майже, бо відповідна мить настала за дві секунди, коли луснув один із тросів. Вагончик зненацька загойдався, і Антоній не полетів униз тільки тому, що притулився до гака, який з’єднував кабіну з тросами. Втім, коли зірваний трос долетів до землі, його тягар так різко шарпнув вагончиком, що Антоній не зміг утриматись, із криком звалився на дах і покотився до його краю. В останню мить йому вдалося схопитися за приварене до даху металеве вухо. Так і завис ногами в повітрі, ялозячи боксерками по шибці, за якою лементували пасажири.