— Кіт?
— Так ми його називаємо в майстерні, через те хутро, накинуте на плечі.
До відкриття музею залишалось кілька хвилин, і Ліза Тольґфорс знала, що за мить її оточить юрба туристів, які три години терпляче стояли в черзі, чекаючи на можливість побачити нову найбільшу принаду туристичної Європи. Їй це не заважало, навпаки, хотіла відчути запах юрби, почути «охи» й «ахи», побачити телячий захват в очах людей, які не відрізнили б Джотто від Поллока. Хотіла хоч на мить потішити себе ілюзією, що бодай короткий контакт з шедевром призведе до того, що люди стануть кращими. Що не почнуть через півгодини думати, чи вдасться в цьому дивному радянському місці нажертися, нагидити й засунути комусь руку в труси, і все це за помірною середньоєвропейською ціною.
Однак поки що була сама. Каролеві якимось надлюдським зусиллям вдалося домовитися, щоб їй дозволили протягом чверті години побути самій у цьому укріпленому і захищеному місці, яке, якщо вірити офіційним повідомленням, охоронялось краще, ніж скарбниця Польського національного банку. Ліза подумала, що такі дані, по-перше, не найкраще свідчать про центральний польський банк, а по-друге, — тут вона усміхнулася, підморгуючи в одну з камер, — для декого це може стати викликом.
Павільйон графа Мілевського, який називали також «Корвінаріумом», збудували в парку біля Національного музею у Варшаві, точно копіюючи виставкову залу палацу на Санта-Катаріні. Ту саму, яку хорвати протягом десятиліть називали театром і до якої вони разом з Анатолем потрапили через вкриті патиною часу двостулкові дзеркальні двері. Чудово пам’ятала ті двері, яскраве середземноморське сонце, сяючу за вікнами Адріатику. Ніші, оздоблені картушами з ініціалами, підвищення з таємничим TLM, — і вони разом з Анатолем, збуджені як діти, що читають пригодницьку повість, відкривають прізвища чергових художників. Дивакуватий хорватський письменник, що дивиться на них як на божевільних і танцює разом з дитиною якийсь танок із підскоками. Інтенсивний запах старої будівлі, пилу, солі, моря й вітру. Пам’ятала також, що в неї все боліло після їхньої божевільної ночі, після сексу під бряжчання посуду у величезній кухні, після — тепер вона це знала — найкращої ночі у її житті.
Зітхнула.
Павільйон Мілевського було відтворено точно, у масштабі один до одного. Ніші для картин, кесонове склепіння; архітектори й будівельники добре попрацювали. Та що з того, якщо від того місця віяло автентичною, на межі з шаленством, любов’ю до мистецтва, а тут відгонило лише пластиком. Залу на Санта-Катаріні освітлювало небо й море, а залу у Варшаві — заховані за фальшивими вікнами комплекти люмінесцентних ламп.
Ліза рвучко підвелася, міркуючи, що та зала, хай і без картин, була храмом, культовим місцем. А ця, хоч і заповнена вартими мільярдів творами мистецтва, була склепом. Тут тхнуло могилою і смертю, всі ці заховані за куленепробивними шибками митці, такі великі, такі пихаті зі своїми палітрами, такі безсмертні, вже сотню років лежали в землі.
Подивилася на свого Клода. Як і Матейко, п’ятдесятилітній на той час майстер відмовився написати звичайний портрет на замовлення якогось польського навіженого (що цікаво, це не шкодило Ренуару і Ван Гогу, які висіли поруч). Подібно до Матейка, який сидів в оббитому плюшем кріслі, Моне зобразив себе на звичайному, замащеному фарбами ослінчику, на тлі засміченої майстерні. Мав сліди фарби на волоссі й густій, уже сивуватій бороді, а його сумний, стомлений погляд, здавалося, запитував: навіщо, достобіса, я це все роблю?
Ця мить творчого сумніву митця була прекрасна, і Ліза визнала, що її Клод знову виконав завдання на висоті, його автопортрет безперечно був найкращим у колекції.
Підвелася, обвела поглядом решту олійних мерців і рушила до виходу, чуючи кроки перших відвідувачів, що долинали з вестибюля. Двері відчинилися, перш ніж вона торкнулася клямки, двоє музейних охоронців, що чекали назовні, без сумніву навіть на мить не спускали її з очей. Вже мала виходити, аж щось усередині, якесь раптове відчуття, зупинило її. Усвідомила, що вже ніколи не повернеться до цього місця, до цієї зали.
Тому повернулась і присвятила секунду Tout le monde, який зараз частіше називають найвідомішою картиною в історії живопису.
Чи заслужено?
Мабуть, так. Подумала, що божевільний польський граф мав бути або великим багатієм, або великим чарівником, якщо йому вдалося схилити митців, що перебували під кінець дев’ятнадцятого століття в Парижі, деяких дуже між собою розсварених, якщо вірити біографам, щоб вони спільно написали свій автопортрет.