Власне, це не був автопортрет sensu stricto,[99] радше жанрова сценка, група приятелів біля стола, заставленого пляшками вина, в саду сільського будинку, який, напевно, був домом Моне в Жіверні. І це не був автопортрет, оскільки митці написали не себе, а колег. Суперечки про те, хто кого написав, були темою номер один серед мистецтвознавців і мали нею залишатися протягом наступних років, але фахівці, серед них і Ліза, були згодні, що ніхто не зробив це абияк. Може, замовлення графа розцінили як виклик? Може, він включив у розвагу елемент нагороди? Перелічуваний на тверду валюту? А може, їм просто сподобалася ця гра і кожен виклався на повну, щоб написати портрет, кращий ніж у колег?
Так чи інакше, портрети були чудові, а найкращим, безумовно, був портрет Александра Геримського. Поляк сидів трохи позаду, ніби ображений чи замислений, бавився склянкою вина, спостерігав, як літнє сонце, просочуючись крізь напій, кидає малинові полиски на скатертину. На першому плані виголошував промову Ренуар, Ван Гог і Гоген чаркувалися, Пісарро тасував колоду карт, Сіслей з комічною міною людини, ошуканої власним обідом, намагався спіймати запечену перепілку, що зісковзувала з тарілки. Проте погляд притягував похмурий поляк, самотній, оповитий смутком, зайнятий грою вина і світла.
Хто написав Геримського? Гіпотез було стільки, скільки й дослідників, але Ліза не мала сумніву.
Її Клод.
Вийшла, минаючи перших відвідувачів, спітнілих після кількох годин, проведених у черзі в спекотний, липкий і задушливий ранок. Так як минулого року зима прийшла винятково рано, так тепер вона вирішила зачекати, вересень був у Варшаві спекотний, як липень.
Люди, що забігали всередину, мали такий вираз обличчя, ніби там задарма роздавали телевізори, а не показували кілька плям з розбавлених олією пігментів.
Навіть не можна було сказати, щоб групі гімназистів, яка відробляла вихідний день у школі на суботньому уроці в музеї, було нудно. Знуджені люди можуть бути сонними, мати нетямущий вираз обличчя, можуть позіхати, тинятися туди-сюди, страдницьки кривитися — всі ці дії, хай і не надто інтенсивні, свідчать про те, що під цими оболонками вирує життя, артерії несуть до клітин кров, вени виносять вуглекислий газ, шлунки перетравлюють сніданок. Тим часом кільканадцять п’ятнадцяти- і шістнадцятилітків стояли в музейній залі, занурені у дивну летаргію, ніби скористалися з нововідкритої форми гібернації, що не потребувала рідкого азоту і кріогенних камер. Одна таблетка, й усі життєві функції скорочуються до мінімуму. Навіть якщо десь там усередині їхні життєві фабрики функціонували, то зовні вони нагадували групу воскових фігур. Кароль Бознанський подумав: якщо їх перенести до зали сучасної скульптури, то люди фотографувалися б з ними.
Одначе екскурсовод не втрачала натхнення.
— У цьому віці ви, напевно, любите таємниці, — зупинила на них очікувальний погляд, але у відповідь їй не кліпнула жодна повіка, — тож напевно вам сподобається історія цієї зали. Це зала фонду докторки Зоф’ї Лоренц, історика мистецтва, яка знайшла картину Рафаеля й колекцію імпресіоністів, мабуть, ви читали про це в газетах, тобто в інтернеті. Тож уявіть собі, що через кілька місяців після тих подій до нашої влади звернулися представники відомої юридичної компанії з Цюріха. І повідомили, що таємнича довірена особа хоче переказати двадцять п’ять мільйонів доларів для створення спеціального фонду, який відшукуватиме для Польщі зниклі твори мистецтва. А ви маєте знати, що таких творів понад шістдесят тисяч…
Кароль перестав слухати, коли поруч із ним сіла Ліза. У легкому лляному костюмі була втіленням природної шведської вишуканості.
— Двадцять п’ять лимонів, непогана купа бабла, — почала. — От загадка, звідки доброчинця має стіки зелені.
— Ти не боїшся, що тут усюди камери й мікрофони?
Ліза театрально затулила уста долонею і з удаваним острахом роззирнулася.
— Ох, ти ж не думаєш, що хтось це пов’язує з таємничим зниклим Локомотивом, мій Клоде, — прошепотіла. — І з тобою. І зі мною. Ні, неможливо…
Хвилину сиділи мовчки.
— Я не вірю, що ти отримала за це тільки двадцять п’ять лимонів.
— Хочеш свою долю?
— Ні. Просто вголос міркую.
— У мене були свої… облігації? — Ліза не була впевнена у вжитому слові.