Польщі, яка за своєю звичкою вкотре перестала існувати. Землі на заході включно з рідною Романові Познанню були анексовані Рейхом, східні прикордонні області зайняли радянці, решта окупованої Польщі з Варшавою і Краковом була об’єднана в дивне утворення під назвою Генеральне губернаторство. Губернатором став Ганс Франк, доктор права й улюбленець Гітлера, який любив називати себе королем Польщі й справно виконував свою місію, розв’язуючи єврейське питання остаточно, а польське питання ефективно — так, щоб нація перетворилася на збіговисько тупих рабів.
Франк, як і належить королю Польщі, зазвичай хазяйнував у Вавелі, але щойно відкрив для себе розташоване біля підніжжя гір Закопане, що нагадувало йому баварське Шлірзее, одразу відчув себе там як удома. Негайно наказав перейменувати найрозкішніший татранський готель на Калятівках — винятковий, розташований на галявині, в серці гір, оддалік від курортної цивілізації — на Берґхауз Кракау, оточив його есесівцями і влаштував там шикарну резиденцію, в якій проводив майже кожний вік-енд. Сидів на терасі, вдивлявся у Каспровий Верх і посьорбував свій улюблений до холери міцний чай із дещицею молока, який йому подавав Роман Клосович.
На другий день Різдва 1944 року Роман до пізньої ночі снував між кухнею й апартаментом номер сімнадцять на другому поверсі. Тут ніхто не розважався, ніхто не святкував, на диво не було навіть жодних шльондр. Роман бачив і чув речі, що їх бачити й чути не повинен був, але мешканці апартаментів потилицями відчували подихи червоноармійців, що дислокувалися вже не за сотні, а за десятки кілометрів від Кракова й готувалися до подальшого наступу. Це вони були проблемою, а не кельнер із «великими» вухами.
О другій ночі нервово метушився по своїй кімнатці під дахом і не міг вирішити, чи йти до Анелі, чи, може, це все-таки було не на часі.
О другій п’ятнадцять прийняв рішення. Триває окупація, ніхто не знає ні дня, ні години[1], тож усе-таки піде і власне так і пояснюватиме, що триває окупація і так далі. Аж раптом прочинилися двері, й він побачив у них не Анелю, а знайомого йому лише з вигляду симпатичного есесівця, одного з головних преторіанців Франка.
Роман подумав, що якби пішов до Анелі раніше, то, мабуть, його однаково знайшли б, але, принаймні, не довелося б помирати незайманим.
— Слухай уважно, двічі не повторюватиму, — озвався есесівець чистою польською мовою, передаючи йому металевий предмет. — Маєш негайно вийти і втекти з цим до Словаччини, у Закопаному надто багато ґуралів діють на два фронти. Сховайся, війна за декілька місяців закінчиться. Не уявляю, що тоді буде, але як настане кінець, ти мусиш передати це Каролеві Естрейхеру з уряду в Лондоні. Повтори.
— Каролеві Естергазі.
— Естрейхеру. Повтори.
— Естрейхеру.
— Добре. А тепер забирайся. Вдягнися тепліше, погода псується.
— Але…
— Забирайся.
Роман розглядав предмет, який на вигляд був як звичайнісінький металевий термос, коли есесівець ще раз вистромив голову з-за дверей.
— Я не повинен тобі цього казати, але в тебе в руках найбільша таємниця цієї війни. Тож не розчаруй мене, хлопче. Ти наша єдина надія. А тепер забирайся.
Одягнувся й вийшов у ніч, почувався як герой.
О третій удосвіта віяло вже жахливо, але сніг тільки починав падати, бачив навіть впродовж якоїсь миті вогник проміжної станції канатної дороги на Мисленіцьких Турнях. Вершина Каспрового Верху вже тоді була у полоні хуртовини, що шаленою лавиною накочувалася на долину.
О четвертій заметіль досягла долини. Перший удар снігової стіни звалив його з ніг, від цієї миті він безперервно почувався як шматок м’яса, вкинутий до міксера зі жменею снігу й кількома грудками льоду. Людський крижаний коктейль, авжеж, майн гер, уже готую.
О п’ятій уперше подумав про смерть. Не як про певне закінчення, а як про підступну іронію долі. Було б навіть смішно, якби саме цієї миті його не взяла в полон татранська погода. Почав уявляти собі Анелю, аби не думати про те, скільки пальців йому доведеться ампутувати після цієї пригоди. І стало йому прикро, що він, такий рафінований міщанин із порядної родини, не годен поводитися з дівкою так як годиться. Перший-ліпший ґураль вже давно б їй засадив, а він цілий рік підлещувався, розводив теревені, правив компліменти, голубив косу. І тепер виявляється, що помре незайманим. Пречудово.