Лише тоді почали радісно кричати.
Розділ другий
Варшава
Є такий тип жінок, до яких чоловіки ніколи не підходять у барах, щоб пофліртувати, почастувати випивкою і знайти собі компанію на вечір. Навіть якщо ці жінки в туфлях на шпильках і в декольтованих червоних сукнях, а алкоголь настільки притупив самокритичність чоловіків, що з будь-якою іншою почувалися б гарними, дотепними, мужніми й красномовними, — а все одно не підійдуть. Так само як учень середньої школи безцеремонно не зіпреться на стіл вчительки й не кине: «Як у тебе минув учорашній вечір, моя королево?» Таких речей просто не роблять.
Докторка Зоф’я Лоренц була однією з таких жінок. Ніхто не звертався до неї «Зосенько» чи навіть «пані Зоею», бо «пані докторко» просто пасувало їй якнайкраще. Здалеку нічого особливого: мініатюрна білявка зі звичайною фігурою, округлим личком і золотистим волоссям, підстриженим «під пажа» — середньоєвропейський стандарт. Зблизька дивували її темні, як у азіатів, очі, зіниці та райдужки зливались у дві чорні цятки, тож неможливо було збагнути, дивиться вона зі співчуттям, докором чи осудом. А після короткої розмови виявлялося, що докторка Лоренц є особа запальна, непоступлива, саркастична й не здатна до компромісів. Усе разом примушувало в її присутності стежити за мовою, уникати сексуальних жартів і не ототожнювати її з жінкою, що з блаженною усмішкою смажить яєчню недільного ранку, крутячись у куцому халатику по залитій сонцем кухні.
У віці тридцяти чотирьох років докторка Зоф’я Лоренц була самотньою, бездітною й відносно щасливою жінкою, яка навчилася інвестувати енергію лише в ті активи, що їх вважала корисними. Іноземні мови, наукова робота, кінний спорт, лижі та біг на середні дистанції — бігала марафони, але відчула, що через це фігура втрачає жіночність. Десять років тому молоденькою випускницею Інституту міжнародного права й історії мистецтва потрапила до Відділу в справах повернення втрачених предметів культури Міністерства закордонних справ. Зараз керувала невеликим — бо одноособовим — відділом, що займався пошуком і виявленням спадщини, втраченої Річчю Посполитою в різні періоди її історії.
Польські посли відгукувалися про неї з повагою і захватом, директори музеїв обожнювали її, колекціонери про всяк випадок підлещувалися, а власники аукціонних домів, разом із найвідомішими антикварами Європи, що постійно балансували на межі закону, скуповуючи крадене, мали на неї зуб.
Вона належала до незамінних державних чиновників середньої ланки й чудово усвідомлювала, що свою функцію може виконувати, поки має на те бажання, спостерігаючи, як на другому поверсі модерного будинку, що на алеї Шуха, на мідних табличках регулярно змінюються прізвища міністрів і віце-міністрів. Вони знали, що не можуть зачепити особу, завдяки якій до польських музеїв повертаються безцінні твори мистецтва, й не заступали їй дорогу, а вона навзамін дозволяла сфотографуватися час від часу зі знайденим Геримським[8] або Вичулковським[9] у момент передачі їх зворушеному директорові одного з музеїв.
Убрана в спідницю й чорний жакет по фігурі, цокала підборами чобіт, ідучи коридором міністерства разом із нинішнім міністром. Вважала його непоганим політиком, досить далеким від набожно-патріотичного духу, що багато років задавав тон польській міжнародній політиці. По-своєму навіть поважала його — за харизму й політичну активність.
— Я хотіла б знати, в якій справі нас викликано. Марную час, коли не готова.
— Пані докторко, прем’єр особисто зателефонував і просив, щоб ми негайно завітали до його канцелярії. Такі накази зазвичай не обговорюються.
Глянула на нього, не уповільнюючи ходи. Із розумінням, співчуттям чи жалем — не знав, важко було щось прочитати в її холерних чорних очах.
— Прем’єр, напевно, має сказати щось важливе й конкретне. — Начальник марно силкувався щось пояснити.
— Це честь для мене.
Міністр ніколи не знав, коли докторка Зоф’я Лоренц жартує, а коли ні, й не міг визначитися, що його більше скомпрометує: мовчання, яке могло свідчити про те, що він не зрозумів жарту, чи регіт, який би вказував на те, що він не оцінив серйозності сказаного. Про всяк випадок обрав мовчання.
Проминули гардероб, одягли пальта й вийшли на алею Шуха. Зима цього року прийшла раніше, ще не настав грудень, а у Варшаві сніжило протягом цілого тижня. Так було в усій Європі, науковці на телебаченні аж зі шкури пнулися, щоб довести, що це один із наслідків потепління клімату.
8
Александр Геримський (1850–1901) — польський художник реалістичного напряму (жанровий живопис, пейзажі).
9
Леон-Ян Вичулковський (1852–1936) — видатний маляр, гравер, художник епохи «Молодої Польщі», представник реалізму й імпресіонізму.