— Два. Їх перевірили?
— У двох різних криміналістичних лабораторіях, — відповів Ґаґатек. — Експерти погодилися, що це знімки тієї самої картини, яку фотографували перед війною. Немає жодних варіантів, що це копія. Це одна й та сама картина.
Лоренц затарабанила нігтями по стільниці з дешевої меблевої дошки.
— А друге? — Прем’єр знову не витримав.
— Що за дурноголове створіння повісило Рафаеля біля телевізора?
Прем’єр зітхнув і відкинувся у кріслі. Решта дивилися на нього з очікуванням.
— І тут доходимо до суті нашої зустрічі. Нам, тобто Речі Посполитій, вдалося дістати інформацію, що картина не була знищена під час війни й що вона перебуває у приватних руках. Нам вдалося, як ви бачите, підтвердити існування картини. Іншими словами, ми знаємо, що вона є, і знаємо, де вона. І на сто відсотків знаємо, що немає жодного шансу повернути її в легальний спосіб. Якщо зробимо найменший рух у цьому напрямку, Рафаель цього разу зникне капітально, ще до того, як факс із нашим листом закінчить рухатись телефонним кабелем.
— Ну гаразд. Але в кого він? Де його тримають?
Прем’єр нахилився в її бік.
— Шановна пані докторко, прошу мене уважно вислухати, бо я зроблю вам пропозицію, на яку не можна не погодитися. Ви можете скільки завгодно палити мене поглядом, але я знаю, яка у вас заставка на комп’ютері. Я знаю історію вашої родини. І знаю, чого зі своїми здібностями ви й далі сидите в тій комірчині. А ви напевне знаєте, що для нас означало б перед виборами сфотографуватися в Музеї Чарторийських у Кракові разом з віднайденим скарбом. Ну і є, звичайно, близький нашому серцю національний інтерес, усміхнені польські діти на екскурсії в музеї і так далі.
Зоф’я звела брову. Цікаво.
— Я казав, що немає можливості повернути його легально. Але польська держава охоче допоможе вам настільки, наскільки зможе, щоб знайти його, ну, так, просто.
— Нелегально?
— Скажімо, так.
— Маю стати злодійкою?
— Ну навіщо одразу так. Ми теж іноді мусимо щось знайти або повернути, ну, так просто, зазираючи заради доброго діла до кишені платника податків. І ніхто не називає нас злодіями.
Зоф’я з кам’яним обличчям витримала погляд прем’єра, міркуючи, що не вибухнути зараз сміхом — це найбільший виклик у її професійній кар’єрі.
— Ви станете почесною пошукачкою, пошукателькою… — прем’єр глянув на міністра культури. — Як правильно сказати?
— Уявлення не маю.
— У будь-якому разі ви знайдете для вітчизни те, що повинно бути на батьківщині. Визволите останнього в’язня Другої світової війни й повернете його додому.
Лоренц мовчала.
— А якщо мені не вдасться? — запитала врешті.
— Рафаель для нас важливий, ви для нас архіважлива, але інтереси держави понад усе.
— Тобто успіх буде спільним, а поразка — моєю.
Прем’єр скривився.
— Можна й так сформулювати, якщо вам подобаються неделікатні вислови.
Сиділа нерухомо, нервово потираючи ногу об ногу й намагаючись прогнати набридливу думку, що без високих підборів її литки завжди здаються товстими.
На щастя, на білому просторі навколо звукоізольованого «кубика» не було нікого, хто міг би це помітити.
— Де це?
— Так чи ні? Я мушу почути чітку відповідь.
Хвилину зволікала, щоб потішитися виразом облич усіх чоловіків, які втупили у неї погляди. Це був свого роду еротичний досвід. Знали, що вона єдина, хто може повернути Рафаеля. І вочевидь вирішували, чи змагаються в ній тепер патріотка й гаряча прихильниця мистецтва з ґречною дівчинкою, яка не діє поза законом. Тимчасом вона не вагалася. Місце ґречних дівчаток у романах для вихованок пансіонів, а місце Рафаеля — у Кракові, не біля якогось там телевізора. Крім того, мусила подивитися йому в очі. Нехай знає, хто його знайшов і повернув додому.
— Так. Де він?
— У союзника, — відповів прем’єр. — Генерал Ґаґатек ознайомить вас з усіма подробицями, представить також команду, з якою працюватимете.
Зрозуміла, що деяка інформація призначена тільки для неї, навіть її безпосередній начальник, не кажучи вже про телепня від культури, щойно випали з кола втаємничених.
— Про команду мушу подумати.
— Не мусите, — миттю відповів Ґаґатек. — Усіх відібрано, чекали лише на ваше рішення, щоб їх зібрати. Тут немає місця для випадкових осіб.
Помітив небезпечну зміну у виразі її обличчя, і, перш ніж встигла щось сказати, додав: