Був готовий до бою.
Професор Даґоберт Фрей почув гостей задовго до того, як побачив автомобіль, що паркувався під казково білим о цій порі каштаном, який ріс на самісінькій межі його саду. Заздалегідь навів довідки про молодого польського торговця творами мистецтва. Дехто згадував про його дивацьке авто. Як висловився кузен Стефен з Дортмунда, «цей навіжений поляк їздить найнавіженішим у світі спортивним автомобілем». Отож, крутячись по кухні в очікуванні гостя, Фрей непомітно припав до фіранки, тільки-но почув звук двигуна. Чекав на те, що під’їжджало з боку Фішергутенштрассе, слухаючи низький звук, який нагадував гул танка, що проїжджає забитим ватою тунелем. Ніби гуркіт низьких обертів був притишений, ніби елегантно прихований, але водночас настільки виразний, що дрижали кришталеві келишки.
Нарешті авто виринуло з-за сусідньої вілли і припаркувалося перед хвірткою Даґоберта Фрея. Господар насупив брови, оскільки сподівався побачити якогось монстра завбільшки з кам’яницю або спортивний болід, який би ледве виднівся над бордюром. Тимчасом автомобіль був схожий на японський комбі, і то швидше старої моделі, оскільки мав великий і довгий капот, з-під якого долинало глухе металічне клекотання, трохи ніби ображене, що не може перетворитися на ревіння. Блискуче сріблясте лакове покриття на тлі засніженого Берліна нагадувало пародію на Казимира Малевича — замість білого на білому срібне на срібному.
З боку водія вийшов високий чоловік, здалеку було видно тільки чорне волосся й темно-сірий костюм. З боку пасажира — огрядний чоловік із залисинами у чорному піджаку.
Професор пригладив сиве волосся, поправив кашеміровий шалик і застібнув верхній ґудзик піджака.
Був готовий до бою.
Не встиг подзвонити, як Фрей відчинив двері. Пишномовно привітав антиквара словами, що їх завчив напередодні в готелі. Німецька Кароля була майже бездоганна, але для нього було важливо не стільки не помилитися під час привітання, скільки намагатися говорити «високою німецькою», щоб від його мови не тхнуло еміграцією, а пахло повагою до німецької цивілізації. Ще в дверях відрекомендував свого товариша Єжи Маєвського з адміністрації ПКН «Орлен».
Фрей запросив їх до будинку. Звиклі до помешкань колекціонерів, очі Кароля відмічали всі характерні деталі. Дві камери зовнішнього спостереження, броньовані двері, покажчики руху в передпокої й невелика камера в кутку, пульт сигналізації. Йому було цікаво, що висіло в коридорі, зазвичай саме коридор у домівках любителів мистецтва є візитівкою господаря. Така собі інформація: не тримаю тут жодних скарбів, але це мій стиль і вхід до мого королівства, розшифруй це правильно.
Ніхто з представників антикварної галузі не знав, що у варшавському помешканні Кароля стояв наповнений трилерами стелаж із фанери і висіло кілька любительських знімків з єдиної відпустки, яку провів із жінкою, яка тоді видавалася йому дуже важливою. Через те ніколи нікого не запрошував до себе, і це, звісно ж, обросло легендою по всій Європі. Одного разу трапилося так, що хтось, не уявляючи, з ким розмовляє, розповів йому, що буцімто у Варшаві є один молодий арт-дилер, який має японські мініатюри з такими неподобствами, яких навіть в інтернеті не побачиш. Що ж, з іншого боку, добра легенда — це вигідна річ.
У коридорі Даґоберта Фрея трохи скривився. Або професор має поганий смак, або пожертвував своїм смаком заради клієнтів, роблячи ставку на найбільш ходовий товар. Такі картини Кароль називав «гітлерами», оскільки вони чудово пасували до міщанського смаку фюрера. Реалістичне, навіть натуралістичне малярство XIX і початку XX століть, краєвиди або оголена натура, без релігійної тематики. Має гарний вигляд у вітальнях таких вілл, як оця, коли вечорами на лискучому лаковому покритті бігають відблиски вогню з каміна. Для професіонала коридор був своєрідним тестом, тому зупинився біля єдиної вартісної речі: графіки Каспара-Давида Фридриха[13], якого, щоправда, Адольф цінував, але, скоріше за все, не звернув би уваги на таку збляклу графіку. Самотній мандрівник з підзорною трубою сидів на дюні і вдивлявся в море, за спиною в нього були білі скелі. Дуже романтично, як зазвичай у Фридриха, але так делікатно, що все видавалося ледве вималюваним у серпанку, надзвичайно поетично, як на цього чудового, але все ж таки точного художника. Наскільки пам’ятав, графіку було придбано торік на аукціоні «Крістіз» більше ніж за триста тисяч фунтів. Здогадувався, що вона поїхала до Німеччини, але не сподівався побачити її саме тут.