Професор Даґоберт Фрей уже мав камінь на шиї й опускався на дно річки, однак, попри це, намагався махати руками.
— Не поводьтеся як аматор. Один такий вибрик, і ви втратите весь авторитет у галузі.
Бознанський щиро засміявся.
— Не поводьтеся як аматор. Допоки матиму добрий товар, жоден вибрик мені не зашкодить.
Авто, яке професор Даґоберт Фрей — нині багатший на одне євро — прийняв за старого «японця», мчало автострадою номер 12 у напрямку кордону з Польщею. Спереду сиділи Кароль Бознанський і надзвичайно задоволений віце-голова ПКН «Орлен» Єжи Маєвський; позаду, у спеціальній скриньці, пристебнутій ремінцями до заднього сидіння, схована під пухирчастою плівкою і пінопластом, подорожувала спокуслива красуня з пишними кучерями й семітськими рисами. Напевно шкодувала, що не може виглянути у вікно й оцінити, як сильно змінився світ від 1884 року.
Кароль стягнув з руки годинника й подав Маєвському.
— Можете кинути це в бардачок? — запитав, розтираючи зап’ясток; терпіти не міг ходити з годинником на руці.
— Це справжній «Аудемарс»?
— Так, мистецтво — це не політика, де можна красуватися у позиченому. Стиль має значення.
Маєвський відчинив бардачок, з якого повисипалися якісь диски, викрутки й обгортки від м’ятних цукерок. Трохи покопирсався.
— Немає коробочки, — сказав.
— Я знаю, що немає, запхніть його кудись.
— Але… але ж це справжній «Аудемарс».
Кароль так промовисто глянув на Маєвського, що той без подальших зволікань поклав годинника в бардачок, хоча при цьому мав такий вираз обличчя, ніби мусив втопити яйце Фаберже у гної.
Проминули табличку, яка інформувала, що в’їжджають на територію Речі Посполитої. Перебування на батьківщині почали з правопорушення. Стрілка спідометра твердо зупинилася на ста вісімдесяти, хоча від мосту над Одером на автостраді не повинні були перевищувати швидкість сто тридцять кілометрів на годину.
— Хочете трохи перекусити? — запитав Кароль. — Знаю гарне місце за Тожимом.
— Ви ще питаєте. Беззастережно погоджуюсь на будь-яке місце, яке ви порекомендуєте. Це прозвучить дивно, але я ще ніколи не зустрічав людини такого, як би це сказати, класу. От справді.
Кароль із вдячністю кивнув головою.
— Яка там кухня?
— Міжнародна.
За три чверті години, закутані в пальта, шапки й шарфи, сиділи на дерев’яній колоді на галявині над Лаговським озером, подекуди скутим кригою, а сріблясте авто стояло на лісовій просіці на тлі засніжених ялинок і в цій обстановці виглядало наче з рекламного каталогу.
— Кави? — спитав Кароль, простягаючи термос рум’яному від морозу віце-голові.
— Авжеж. Курка ще є?
— Одну мить, перевірю. — Кароль зазирнув до пластикового кошика для пікніків, але алюмінієва фольга, у якій лежали шматки смаженого курчати, була порожня. — Немає, можу запропонувати мисливські ковбаски або зварені на твердо яйця.
— О, тоді попрошу ковбаски й помідор. Де ви купили такі чудові помідори? Смачні, наче їм усередину вприснули підсилювач смаку.
— Виростив сам у своєму господарстві під Мщоновим. Гектар фруктового саду, одна теплиця. Небагато, але на власні потреби вистачає, щоб не їсти того, що в магазинах із натяжкою називають їжею. Коли мене немає, там господарюють дядько з тіткою.
Кароль посипав перцем зварене на твердо яйце (від власних щасливих курочок, до речі) і заходився їсти. Вдавав, що не помічає погляду віце-голови, який вдивлявся в нього з відкритим ротом і який на цій галявині в костюмі, лакових черевиках, шитих на замовлення, і в непристойно дорогому кашеміровому пальті, зі шматком надкушеного помідора в одній руці і мисливською ковбаскою, що вигиналася на вітрі, як тростина, — в другій, мав досить кумедний вигляд.
Позаду розляглося озеро, вузьке й довге, а ще виднівся ліс із червоною вежею замку госпітальєрів, що здіймалася над деревами. Кароль задивився на засніжений краєвид, скупаний в останніх променях сонця, і подумав, що майже зовсім не знає любушської землі, такої, виявляється, прекрасної. Людина їздить по всьому світі, думає, що пізнає нові місця, а насправді часом прокидається і не уявляє, де вона є; усі люксові готелі схожі між собою як дві краплі води, що однаково смердять кондиціонерами. Чи то Дубай, чи то Ванкувер, чи Гонолулу. А за два воєводства далі, будь ласка, такі неймовірні місця. Мати якось нещодавно запитала його, чи він справді чогось шукає, чи просто тікає від усього як божевільний. І чи, на відміну від неї, має докази існування реінкарнації, і тому вирішив розтринькати одне життя і лише в наступному взятися до роботи.