Знав, що такий досвід не повториться і що це слушний момент, аби завершити гірський етап свого життя. Мав намір навчитися ходити під вітрилами і змінити середовище, тримаючись подалі від цієї купи каміння, де лише дивом уникнув загибелі.
За тиждень майор Польського Війська і новоспечений пенсіонер Анатоль Ґмітрук замість того, щоб чекати в залі відльотів на літак до країни, в якій о цій порі року є сонце, сидів у добре знайомому йому кабінеті військової адміністративної будівлі у Варшаві, а точніше — у резиденції Служби військової контррозвідки, і подумки лаявся на всі заставки. Якби не вийшов на пенсію, його б тут не було. А оскільки вийшов, то його швидко призначили до місії, настільки таємної, що з політичної точки зору діючий офіцер не міг брати в ній участі.
Привітно усміхнувся до жінки, що сиділа по той бік столу й мала очі настільки чорні, що це скидалося на результат генетичних маніпуляцій.
Протягом усього професійного життя його командирами були чоловіки, а тільки-но став цивільним, його начальницею стала жінка. З цього випливало, що життя по інший бік насправді керується іншими законами.
Це неймовірно, подумала докторка Зоф’я Лоренц, але цей чоловік має вигляд працівника податкової, із тих, хто змирився з тим, що назавжди залишиться працівником податкової. Тих, які спершу думають, що це тимчасово, що втечуть у приватний бізнес, а за п’ять років виправдовують брак розвитку тим, що стануть чесними чиновниками на боці громадян і що хтось-таки мусить служити Речі Посполитій. Через десять років уже мріють лише про підвищення в тій самій установі, а через п’ятнадцять — аби хтось урешті запропонував їм хабаря. Худорлявий чоловік, що сидів перед нею у завеликому, погано підібраному костюмі, мав вигляд людини, яка зрозуміла: що вдієш, у інших іще гірше. Мав вибачливу, лагідну посмішку, рідке біляве волосся і великий, не надто шляхетний ніс, характерний для мешканців Центральної Польщі. Не вирізнявся б абсолютно нічим, якби не відстовбурчені маленькі вуха, які робили його, може, й не гарним, але якось по-зухвалому привабливим.
А може, тільки вона так думала? Може, ніколи не звернула б уваги на чоловіка з відстовбурченими вухами, якби Ґаґатек не переконував її протягом двох годин, що Анатоль Ґмітрук для її команди просто конче необхідний. І що він ніякий не солдафон з пальцем на спусковому гачку, який перетворить тактичну операцію на пригодницький фільм. По-перше, він висококласний спеціаліст розвідки і провів роки у закордонних місіях. Знає союзника і його методи діяльності, і це знання у вирішальні моменти може бути безцінним. По-друге, вони потребують когось, хто — висловився за допомогою евфемізму — зможе впоратися з чимось серйознішим, ніж степлер. А по-третє, і тут Ґаґатек зробив паузу і змовницьки нахилився в її бік, а вона подумала, що всі ці чоловіки з військовими званнями напевно не мають клепки в голові, а по-третє, це він — той самий Таємний Покровитель з Каспрового.
Загалом це справило на неї враження. Протягом двох місяців катастрофа на Каспровому, що стала причиною смерті двох людей і вразила все суспільство тим, що стала першим справжнім терористичним актом у Польщі, була в заголовках усіх газет. І разом з нею Таємний Покровитель. Чоловік, який з’явився нізвідки, як Бетмен, і врятував життя всіх людей у вагончику, після чого зник. А єдине, чим влада почастувала своїх громадян, була лаконічна інформація, що це був офіцер однієї з державних інституцій, що займаються безпекою громадян Речі Посполитої, «який побажав залишитись анонімним».
Звісно, що він став героєм у суспільній уяві, з’явилися навіть кухлі та сорочки з біло-червоним прапором і абревіатурою ОПЗА. Як в Америці.
Уся Польща говорила про ці події, вона теж захоплювалася Покровителем і уявляла його подібним до Брюса Вілліса, який у знаменитій майці сидить верхи на тросах канатної дороги, червоним ножиком знешкоджує заряд і тихенько насвистує американську мелодію з «Міцного горішка»: When Johnny comes marching home again, hurrah! hurrah!
Що ж, Брюс, тобто Ґмітрук, не виглядав як працівник податкової з відстовбурченими вухами. Та коли Ґаґатек їй сказав, що Покровитель може бути в її команді, не залишилася байдужою до сили міфу. І тепер хотіла поділитися з ним усіма цими думками, а потім вирішила, що не варто захоплюватися тим, хто має бути її — підлеглим. Радше підпорядкованим, виправилася подумки, бо ця кампанія мала більше спільного з військовою операцією.
— Зачекаємо на решту, зараз мають з’явитися, — холодно запропонувала докторка Зоф’я Лоренц Анатолю Ґмітруку, не спускаючи з нього чорних очей, що, як завжди, не виражали жодних емоцій.