Ґмітрук спокійно кивнув головою — як чиновник, який підтверджує, що так, було обрано потрібний бланк для звіту.
За хвилину відчинилися двері. Лоренц і Ґмітрук підвелися.
— Познайомтеся, панове, — сказала Зоф’я Лоренц. — Майор Анатоль Ґмітрук зі Служби військової контррозвідки і Кароль Бознанський, міжнародний арт-дилер і знавець ринку мистецтв. Пропоную всім одразу перейти на «ти», так буде легше.
— Справді? Не муситиму говорити тобі «докторко Зоф’є»? — Кароль усміхнувся, був сама чарівність. — Зосенько?
Не удостоїла його відповіддю.
— Прошу вас, — «вас» прозвучало дуже офіційно, — ще трохи терпіння. Генерал Ґаґатек, який безпосередньо відповідає за все перед прем’єром, приведе ще одну особу і пояснить подробиці справи. Якщо погодитеся на співпрацю, решту вечора проведемо разом.
— Приведе? — Бознанський звів брови. — Я думав, ти працюєш у Міністерстві закордонних справ, а не внутрішніх. Приводять засуджених на зустріч із прокурором, Зосенько.
Не удостоїла його відповіддю.
Подумала, що зустріч з «приведеною» особою буде для неї найважчою. Ґаґатек, знаючи це, найбільше часу присвятив рекламуванню четвертого члена їхньої команди. Ліза Тольґфорс була найстаршою серед них усіх, їй було майже п’ятдесят, хоча ніхто при здоровому глузді не дав би їй стільки, судячи з фотографій у досьє.
«Справжня аристократка, — сказав Ґаґатек. — І йдеться не тільки про стиль, це принцеса, у якої тече кров Габсбурґів, донька однієї з найзнаменитіших шведських родин, промисловців з Далекої Півночі. Звісно, її виперли, але кров є кров. Справжня дама, чудово володіє сімома мовами, здобула добру освіту, не кожний знає, що свого часу їй пропонували очолити кафедру в університеті в Уппсалі. Їй тоді не було й тридцяти років! Звісно, що не погодилася, бо, по-перше, не мусила, а по-друге, як відомо, її захоплення й зацікавлення геть не відповідали будь-якому навчальному закладу. Я розумію, що з очевидних причин ви не повинні бути її прихильницею, але подивімося правді в очі: хтось такий вам конче необхідний. Ви повинні на хвилю визнати, що мета виправдовує засоби».
Що ж, докторка Зоф’я Лоренц фактично це визнала. Хоча якби складала список осіб, з якими ніколи не хотіла б мати нічого спільного, то славетна Роня опинилася б на другому місці. Одразу за Каролем Бознанським.
А тепер, будь ласка, яка несподіванка, саме ці двоє будуть її товаришами в найважливішій справі у її житті. Неймовірно.
Ґаґатек завів Лізу Тольґфорс до кабінету. Жінка ні на мить не сумнівалася в тому, хто тут головний. Впевненою ходою, ніби юристка міжнародної фірми, що починає перемовини, а не особа, що перебуває на утриманні польських платників податків, підійшла до Лоренц і подала їй руку.
— До манди дверцята, — сказала майже без акценту і приязно посміхнулася.
Справжня шведська аристократка, відома як Роня, що зажила слави найвинахідливішої в історії крадійки творів мистецтва, провела останні вісім місяців у в’язниці для жінок у Ґрудзьондзі, відбуваючи вирок за крадіжку картини Моне з Познанського національного музею. Мабуть, саме тому польська була єдиною знаною Роні мовою, якою вона не послуговувалася як літературною.
Боялася цього візиту. Мабуть, це був логічний вибір. Найкращим місцем була приватна квартира когось із них, бо де б ще мали зустрітися? Вона сама мала дві невеличкі, забиті книжками кімнатки на Мокотові. Таємний Покровитель мешкав у Жирардові. Шведка залишила свою готельку в Ґрудзьондзі з двома співмешканками на додачу. А Кароль — як завжди перший у будь-яких змаганнях, шляк би його трафив, — мав величезне порожнє помешкання на Бейській. Це була радше однокімнатна квартира і водночас робоче приміщення, бо все ж таки віддавав перевагу своєму господарству під Мщоновим.
Подумала, що тут навіть вишукано, піднімаючись ліфтом на п’ятий поверх модернової кам’яниці, в якій на першому поверсі розміщувалася відома «Книгарня Читача», що утворювала разом із розташованою неподалік кав’ярнею один із небагатьох уцілілих осередків інтелігентської Варшави. Втім, вийшовши з ліфта, недовірливо похитала головою, побачивши латунну табличку з гарно вигравіюваним написом «Кароль 3. Бознанський — арт-дилер». Який несмак.
Постукала, сподіваючись, що всі вже зібрались. Однак прийшла перша.
Безтурботно усміхнулася, побачивши господаря, і зайшла всередину, напружена так, що болів кожен м’яз. Вона пам’ятала, як востаннє пройшла цим коридором, у якому не було нічого, крім стелажа з детективами та їхніх спільних знімків на стіні з відпустки у Франції. Грюкнула дверима, аж відпав з них номер (латунної таблички тоді ще не було), збігла сходами і не бачила його аж дотепер. Це було чотири роки тому. Точно, на свято Поклоніння Волхвів буде рівно чотири.