Роман, замість того, щоб скрикнути від щастя, тільки сильніше зайшовся риданням, цього разу від радості. Він був занадто ослаблений, щоб підвестися, однак зрозумів, що опинився так близько, що спокійно добреде до будинку. Перестав несамовито тремтіти, перестав відчувати біль і оніміння, відчув навіть щось на зразок тепла та приємну сонливість.
Від готелю його відділяло кілька десятків метрів, уже чув брязкіт посуду, що долинав із кухні, коли руки занурились у глибокий, навіяний вітром замет. Не мав сили підвестися. Але це нічого, подумав, хвильку перепочине. Пишався, що пригадує татранські тренування, на яких дізнався, як поводитись у випадку, коли накриває лавина. Тоді у снігу слід вирити трохи місця біля обличчя, щоб мати чим дихати, і чекати, коли надійде допомога.
Тож вигріб маленьку ямку біля рота, зітхнув з відчуттям добре виконаного обов’язку і помер.
Надворі погода змінилася так швидко, як це буває тільки в Татрах. Сніг перестав падати, вітер розвіяв хмари, сонце освітило прямокутну брилу Берґхаус Кракау і сліпуче відбилося від незайманої снігової пустелі, залишеної нічною хуртовиною. У долині відлунювали звуки автомобілів, що під’їжджали до готелю, було чутно голоси польської обслуги, німецьке ґелґотання та сміх гвардії посіпак Ганса Франка.
Сам губернатор прокинувся після трьох годин сну з відчуттям неприємного присмаку в роті, наче там побувала онуча, та з почуттям добре виконаного обов’язку. Як і щоранку, його першим заняттям було укладання залишків рідкого волосся. Зачесане назад і змащене брильянтином, воно ще мало якийсь вигляд, натомість коли жалюгідно стирчало в усі боки, він скидався на кумедного антагоніста з творів Діккенса чи Андерсена. З укладеним волоссям стояв біля вікна кімнати й дивився на білий світ. Гарно, однак уже сумував за своїми Альпами. На щастя, якщо все піде добре, незабаром буде вдома, а там з американцями вестиме вже іншу розмову. Мав для них і батіг, і пряник, разом вони абсолютно гарантуватимуть йому безпеку та спокійний сон.
Губернатор не міг знати, що в кімнаті якраз над ним тим самим краєвидом милується його вірний приятель, завдяки якому батіг для американців, так само як і пряник для них, перетворяться на марні вигадки. Самого Франка буде висміяно і визнано на історичному процесі воєнним злочинцем, не мине й двох років, як його повісять у Нюрнберзі, тіло спалять, а попіл розвіють — згідно з офіційним американським повідомленням — «над однією з річок на території Німеччини».
Тимчасом унизу польська обслуга Берґхаус Кракау накривала столи до сніданку. Анеля сервірувала стіл у кутку заскленої веранди. Робила це автоматично, не думаючи про тарілки, столові прибори та чашки, не помічаючи штовханини колег, не відчуваючи запаху кави чи навіть дискомфорту, який зазвичай бував від вигляду величезної свастики, намальованої на стіні. Була розлючена, що Роман укотре пошив її в дурні; Позавчора злякався, нехай, відомо ж, які ці чоловіки, тим паче міські. Була певна, що йому вистачить доби, щоб наважитися. Аж ні, цього разу зник назовсім. Їй здавалося, що ніколи нікому так не дошкуляла цнота, як отепер їй. Ніби ж окупація, ніби всі можуть загинути будь-якої миті, а раптом що, то ховаються по кімнатах. Усі дівки нагорі говорять тільки про одне, кожна або має свого хлопця тут, або в місто ходить, лише вона дозволяє безкінечно голубити свою косу.
Випросталася, машинально погладила заплетене волосся, задивилася на запорошені снігом вапнисті скелі Гевонту, на Сухий Жлеб, який саме перетинало сімейство сарн, на галявину перед готелем, сніжно-білу, як глазур на весільному торті.
Вона перша помітила мертве тіло.
Тимоті Біґлі стояв якраз на тому самому місці, з якого молода ґуралька Анеля кілька місяців тому помітила у снігу труп свого майже коханця. На противагу їй Біґлі не милувався краєвидом за вікном. По-перше, була глупа ніч, і єдине, що можна було побачити в шибах, — відбиток жовтих ліхтарів, які тьмяно освітлювали інтер’єр кав’ярні на Калятівках. По-друге, мав значно цікавіші речі для оглядання: спрямоване в його бік дуло британського «Енфілда»[2], худу руку, що тримала револьвер, і фрагмент табірного татуювання, яке визирало з-під рукава грубого вовняного светра.
— Повторюю, — повільно проказав англійською. — Мене звати Тимоті Біґлі, я рядовий Американської армії, рота Бейкер, п’ятсот шостий піхотний полк, сто перша бригада…
2