Ситуація була так собі. Між ним і Олафом було п’ятнадцять метрів линви. Це означало, що якщо линва відпаде, він летітиме вільно ці п’ятнадцять метрів. Якщо не пощастить, впаде товаришеві на голову, і обоє загинуть. Якщо поталанить, промине його й пролетить ще п’ятнадцять метрів, долаючи висоту десятиповерхового будинку, аж поки линва його затримає. Або ні.
Проте Анатоль знав, що спуск не має сенсу. Був тільки один шлях. Усього чотири метри зусиль відділяло його від рятівної горизонтальної тріщини, за яку він міг ухопитись, як за щабель драбини.
— Вільно! — крикнув. — Іду!
Ступив чотири крочки вдало. Намагався не думати про те, що не має права навіть на найменшу помилку.
— Як там? Вдалося? — долинуло знизу.
Не відповів. Краплина поту скотилася йому на кінчик носа, на мить затрималася там і впала на скелю. Голову пронизала безглузда думка, що так утвориться калюжа, на якій послизнеться.
До розколини ще півтора метра. Жахливо боявся, ліва нога вибивала дрижаки, від страху й напруження м’язи дрібно й неконтрольовано тремтіли. Кілька разів повільно напружив і розслабив м’язи литки. Тремтіння припинилося.
Цієї ж миті задзвонив і завібрував почеплений на амуніції телефон, висвистуючи мелодію з «Мосту через річку Квай»[6].
«Ф’ю-ф’ю, ф’ю-ф’ю-ф’ю-фіть-фіть-фіть».
— Не бери! — розпачливий крик Олафа означав, що він усвідомлює серйозність ситуації: будь-якої миті бомба вагою вісімдесят кілограмів може впасти йому на голову зі швидкістю п’ятдесят кілометрів на годину.
Ще кілька крочків. Клятий телефон вібрував як шалений, б’ючись об ногу, що за мить до того відмовлялась його слухатися.
«Ф’ю-ф’ю, ф’ю-ф’ю-ф’ю-фіть-фіть-фіть».
Литка знову засіпалась, але цього разу тремтіння було не так легко втамувати. Що ж, де розвага, там ризик.
— Вільно! — вигукнув Анатоль і скочив останні півметра, вмощуючи обидві руки в розколину, зручну, як щабель драбини. Зачепився за залишений у скелі татранськими першопрохідцями старий гак і ввімкнув гаспидський телефон.
Канатна дорога на Каспрів Верх складається з двох ліній. Перша забирає невеликий гурт людей, що юрмиться біля підніжжя гір, і везе в спокійну подорож над високими смереками до пересадкової станції на Мисленіцьких Турнях. Там подорожні мають пересісти до наступного вагончика, який рушає повільно, але згодом стрімко летить угору вздовж прямовисного урвища Каспрового Верху вершини, яка попри свої скромні два кілометри висоти є туристичним центром Татр, брамою високих гір, священною горою лижників, а передусім місцем, де продають пиво по дванадцять злотих, а до вбиральні пускають за два злотих.
Декілька годин додатковими елементами обладнання канатної дороги були камери російської фірми «Полюс-СТ», відомої з мобільних бездротових систем безпеки. Вони були змонтовані в такий спосіб, аби постійно можна було спостерігати за всіма вагончиками і перонами дороги. Найголовніша, встановлена нагорі, показувала стіну, в якій зникали носійні троси — по два на кожний вагончик, — а також значно тонший тягловий трос, завдяки якому вагончик рухався. Показувала також прикріплені до носійних тросів невеликі чорні кружальця, що мали вигляд гумових відбійників. Насправді це були контейнери з нанотермітом — поліпшеною у лабораторних умовах сумішшю оксиду заліза та алюмінію, що горіла при температурі три тисячі градусів за Цельсієм. Речовини у непримітних кільцях цілком вистачало, щоб протягом секунди перепалити сталевий трос діаметром у сорок п’ять міліметрів.
Чоловік на ім’я Джаспер Леонґ готувався до евакуації з маленької технічної будівлі біля пересадкової станції на Мисленіцьких Турнях. Перевірив на моніторі картинку з усіх камер. До вагончика на Мисленіцьких Турнях набивались останні туристи, а той, що на Каспровому, був порожній, опріч особи, що обслуговувала вагончик. За такої погоди люди прагнули або якнайдовше залишатися на горі, або спуститися до Закопаного туристичними стежками;
Двері зачинились, і вагончики одночасно рушили: один угору, другий униз. Вікна вагончика, що їхав угору, виглядали так, наче були обклеєні фотошпалерами з портретами — так багато дорослих і дітей попритискали обличчя до шибок.
Чоловік залишив технічну будівлю і вийшов із лісу на шлях. Усміхався вибачливо, як людина, що мусила відійти на хвильку — ну, розумієте, природна потреба. Не розводячи теревені, поправив наплічник і швидкою ходою рушив донизу, в бік цивілізації. Нікому з людей, яких проминав на шляху, не спало на думку, що може бути не туристом, із тих, закордонних: польські чоловіки у п’ятдесят років не мають такої сухорлявої статури, чорної чуприни просто від перукаря, сніжно-білих зубів і зелених очей, настільки яскравих, що жінки, які зазирали в них, підозрювали, що він користується контактними лінзами.