Справи у середовищі політичного бомонду Росії після закінчення царювання Катерини І не можна назвати простими. Владні інтриги й підкилимові ігри колишніх фаворитів Петра І та лідерів нової формації не припинялися ні на мить, доводячи справедливість тези про те, що у тоталітарній державі, після того як міцна рука володаря поступається людині, котра стає на чолі країни випадково, все йде шкереберть. Саме так можна схарактеризувати період, коли титул імператора було покладено на Петра II, зовсім ще хлопчика, якому судилося прожити лише п'ятнадцять років, два з яких — бути імператором могутньої Російської імперії.
Наприкінці весни, 6 (17) травня 1727 року сорокатрирїчна імператриця Катерина І померла. Перед самою її смертю придворний міністр Бассевич терміново склав заповіт, підписаний замість хворої цариці її дочкою Єлизаветою. Згідно із заповітом, російський престол успадковував онук Петра І, Петро Олексійович.
Петро II, по суті ще дитина, не був здатний правити самостійно, внаслідок чого практично необмежена влада знаходилася у руках царедворців — спочатку в руках Олександра Меншикова, а потім — Остермана і Долгоруких. Як і під час царювання його попередниці, за Петра II управління державою здійснювалося за інерцією. Придворна еліта держави прагнула виконувати заповіти Петра Великого, проте консервація створеної ним політичної системи виявила всі закладені у ній недоліки. І насамперед ця система почала пожирати власних творців, розпочавши з Меншикова. Внаслідок закулісних інтриг вищих державних чиновників і придворних зірка колишнього фаворита Петра І згасла. Князя без суду, лише за результатами роботи слідчої комісії Верховної таємної ради, а також згідно з указом тринадцятирічного імператора, звинуватили у зловживаннях і казнокрадстві, позбавили всіх посад, нагород, майна, титулів, після чого він зі своєю сім'єю був засланий у сибірське містечко Березів Тобольської губернії. У засланні один із найвідоміших катів українського народу помер від епідемії віспи 12 листопада 1729 року.
Після падіння Олександра Меншикова до влади прийшли Долгорукі, і ситуація докорінно змінилася, хоча навряд чи можна сказати, що у кращий бік. Останні роки правління Петра II деякі історики схильні вважати «боярським царством»: багато з того прогресивного, що з'явилося при Петрі І, занепало, а старий лад, характерний для архаїчного Московського царства, став відновлюватися. Однак для України такі процеси у владі сюзерена мали, безперечно, позитивні наслідки, позаяк ослаблювали імперію.
Саме на цьому етапі відносини Росії і Туреччини, у яких від часу минулої війни залишилось надто багато гострих і нез'ясованих питань, почали загострюватись. І хоча відкритий конфлікт розпочався дещо пізніше (після війни за польський спадок), підготовка до бойових дій з потужною Оттоманською Портою стала метою людей, які правили Російською імперією. Відчуваючи неминучість цієї війни, російський уряд пішов на деякі поступки козацькій старшині і населенню Лівобережної України. Найімовірніше, це було зроблено через бажання втримати Лівобережжя у складі імперії. Адже в Санкт — Петербурзі надто добре розуміли: ця територія завдяки своєму географічному положенню мала відігравати надзвичайно важливу роль у майбутній війні, а Росія була на той час не такою сильною, щоб примусово утримувати Україну за умов активної протидії Стамбула.
Ще на початку 1726 року на засіданні Верховної таємної ради Російської імперії було прийнято рішення дозволити українському козацтву обирати гетьмана, а також внести зміни у розподіл податків. Згідно з цим рішенням податки з населення Лівобережжя відтепер мали надходити не до царської скарбниці, як раніше, а до скарбу Війська Запорозького. Крім того, було відновлено місцеві судові органи Гетьманщини, а до Малоросійської колегії надійшов наказ розглядати лише справи за апеляціями.
Вже за кілька місяців після таких революційних нововведень настав час зробити і наступний крок, цілком логічний у даній ситуації, а саме — скасувати Малоросійську колегію і призначити дату обрання нового гетьмана для України. Ним став сімдесятитрирічний миргородський полковник Данило Апостол.
Новий гетьман походив з козацько — старшинського роду, маєтком якого було село Великі Сорочинці на Полтавщині. До того як отримати булаву, він пройшов нелегкий життєвий шлях. Народившись практично в один час з відомою Переяславською угодою Богдана Хмельницького, яка визначила шлях Гетьманщини під протекцією Московського царства, Данило Апостол повною мірою пережив усі страхіття української Руїни кінця XVII сторіччя, брав участь у багатьох боях і сутичках. У 1682 році він отримав від гетьмана Івана Самойловича пернач миргородського полковника.