Становище запорозьких козаків і справді було вкрай безрадісним. Опинившись перед фактом руйнування створеної легендарним Сірком Чортомлицької Січі військами царя, який неодноразово раніше виголошував своє захоплення козацькою вольницею, запорожці були змушені шукати порятунку серед своїх одвічних ворогів. Так, саме татари і кримський хан Девлет — Гірей II стали тими, хто надав на своїх землях притулок колишнім недругам, залишивши їм можливість зберегти військову організацію всупереч бажанню Московського царства. Так у 1711 році виникла Олешківська Січ.
Зазначимо одразу, що Олешки — урочище, місцевість і поселення в пониззі лівого берега Дніпра — з'явилися задовго до появи тут татар, тож є ймовірність того, що запорожці у минулому володіли цими землями. Назву урочища місцеві краєзнавці виводять від слова «вільха», яким люди у давні часи позначали болотяну місцевість, укриту дрібноліссям. Деякі історичні джерела вказують на те, що поселення Олешки виникло на місці чи поблизу давньогрецької колонії Олександра. Це еллінське поселення було відоме з другої половини XI сторіччя як форпост Київської Русі під назвою Олешшя. У наш час згадувана місцевість знаходиться в межах міста Цюрупинська Херсонської області.
Осівши з дозволу кримського хана в Олешках і заснувавши там Січ, запорозькі козаки були змушені на якийсь час зовсім припинити стосунки з козацькою Україною. Однак сама Україна про них не забувала. Як, утім, і розлючений Петро І. Ще 17 липня 1709 року гетьман Іван Скоропадський, пропонуючи цареві Петру І різні «Прохальні пункти», писав про запорозьких козаків: «Любо то запорожци проклятые, через явную свою измену и противность утратили Сечь, однак понеже весь малороссийский народ оттоль рыбами и солью питался и на всяком зверу имел добычь, абы и теперь, по ускромлению помененых проклятых запорожцов, милостивым вашего царскаго величества указом вольный туда с Украины был путь для помянутой добычи и яко от господина воеводы каменнозатонскаго, так и от людей, в кгварнезоне том будучим таковым промышленникам жадная не чинилась обида и препятствие». Отже, Скоропадський, незважаючи на використання яскравих «епітетів» щодо запорожців, усе ж намагався втримати росіян від негайної колонізації Запорожжя, вочевидь розраховуючи на те, що козаки згодом зможуть повернутись на свої одвічні землі. 1712 року, вже після того як цар Петро І, розпочинаючи війну з турками, знову спробував перетягти на свій бік запорожців і отримав від них відмову, після невдалого для царя Прутського походу, Петро І видав ще суворішу постанову про недопущення запорозьких козаків в Україну. Він наказав коменданту Полтави і Переволочної Скорнякову — Писареву пильнувати, щоб «малоросіяни на Запорожжя з товарами і ні з чим не їздили, а кримчаки запорожців із собою не возили; запорожців ні для чого не пропускати, окрім тих, які приходитимуть з повинною до царя».
Зрозуміло, що такий контроль царських урядників надзвичайно сильно шкодив як самому Запорожжю, так і Україні в цілому. Економічні зв'язки, установлювані протягом сторіч, було розірвано. Багаті на дичину, рибу, сінокоси і соляні копальні краї залишились поза межами досяжності населення Подніпров'я, а товари, у яких мали потребу в Запорожжі, перестали надходити туди з царської милості. І, звичайно, така ситуація дуже скоро далася взнаки. Зубожіння населення Лівобережної України, до якого, як уже було сказано, призвела Північна війна і перебування великих підрозділів російського війська, лише прискорилося. Колись вільні й заможні, українські селяни перетворювались на бідноту, що було лише на користь Петру І. Адже не викликає сумнівів, що контролювати вбогих для влади є значно простішим завданням, аніж утримувати у ярмі заможних.
Однак хоча запорожці і перебували в скрутному становищі, вони певною мірою продовжили протистояння з царем. Під керівництвом кошового Гордієнка протягом 1710–1713 років проводили рейди на захоплені московськими військами українські міста, метою яких було здобуття потрібного Низовому війську спорядження, продовольства і фуражу. Проте слід зазначити, що масштабністю ці події не відзначалися. Це були радше операції невеличких загонів козацьких здобичників, аніж бойові дії, які проводили військові підрозділи.
До 1714 року, як пише Д. Яворницький, віра простого козацтва у спроможність шведського короля якось вплинути на ситуацію в Україні остаточно зникла. Тож коли Карл XII залишив межі Османської імперії і пішов через Трансільванію до міста Штральзунд, запорозькі козаки припинили будь — які зв'язки зі шведами.