Тому ми не дуже раділи, повертаючись в човнику на борт «Надії» (хоч деякі з найбільш популярних представниць прекрасної статі заявили, що непогано і справді трохи перепочити).
Позаду залишався останній безпечний пункт нашого маршруту, попереду ж чекала зустріч з тельціанами. І, як зауважив майор Вільямсон ще в перший день, «ніхто не може сказати заздалегідь, чим це скінчиться».
Більшість з нас без особливого захоплення дивилися на перспективу колапсарного стрибка. Нас запевнили, що ми взагалі нічого не відчуємо, вільне падіння — ось і все.
Мене це пояснення не задовольнило. Як студент фізичного факультету, я прослухав звичайний курс з теорії відносності та теорії гравітації. Правда, тоді у нас було дуже мало дійсних даних, Старгейт був відкритий, коли я вже закінчував навчання. Але математична модель представлялася цілком ясною.
Колапсар Старгейт являв собою ідеальну сферу трьох кілометрів у діаметрі. Він перебував у стані гравітаційного колапсу, що означало — його поверхня падає до центру колапсара майже зі світловою швидкістю. Але падає вона вічно, теорія відносності, принаймні, надає колапсару ілюзію дійсного існування в даному місці. Взагалі вся реальність стає не такою вже реальною, коли ви вивчаєте загальну теорію відносності. Або буддизм. Або вас забирають в армію.
Як би там не було, а з теорії виходило, що в певній точці простору могло вийти так, що ніс нашого корабля знаходився б майже над поверхнею колапсара, а корма десь в кілометрі позаду. З нашої точки зору в будь-якому нормальному всесвіті це викличе такі перепади напруг, що корабель миттєво розвалиться на шматки, і ми всі станемо ще одним мільйоном кілограмів хаотичної матерії на теоретично існуючій поверхні колапсара, і понесемося в нікуди на весь проміжок вічності, або будемо падати до центра колапсара всю наступну трильйонну частку секунди. Словом, кожен вибирає точку відліку за смаком.
Але все вийшло, як нам і говорили. Ми стартували з вхідної планети, — це і був, власне, Старгейт-1, — зробили кілька курсових корекцій, а потім перейшли у вільне падіння протягом декількох наступних годин.
Потім задзвонив сигнал, подвійне перевантаження втиснуло нас в подушки ліжок. Ми перебували вже на ворожій території.
ГЛАВА 11
Ми гальмувалися на подвійному прискоренні вже дев'ять днів, коли битва розпочалася. Розпластані на ліжках, ми тільки й відчули, що два слабких поштовхи — це наш крейсер вистрілив ракетами. Приблизно через вісім годин закаркав інтерком.
— Увага, екіпажу. Говорить капітан Квінсана, — пілот був всього лише лейтенантом, але йому дозволялося називати себе капітаном на борту корабля, де він за значенням перевершував всіх нас, навіть капітана Скотта. — І ви, в трюмі, теж слухайте.
Тільки що за допомогою двох ракет по п'ятдесят гігатонн кожна ми знищили ворожий корабель і інший об'єкт, запущений цим кораблем в нашу сторону, приблизно за три мікросекунди до цього.
Ворожий корабель намагався перехопити нас протягом останніх 179 годин, час бортовий. У момент ураження він рухався майже з половиною світлової щодо Альфи і знаходився всього в трьох астрономічних одиницях від «Надії». Він рухався з О,47 щодо нас. Отже, ми зіткнулися би — зійшлися! — приблизно через дев'ять годин. Ракети були випущені в 07.29 по бортовому часу і знищили ворожий корабель о 15.40, обидві тахіонні бомби здетонували на дистанції в тисячі «кидків» від мети.
Самі ракети представляли собою обмежено керовані тахіонні бомби. Будучи запущеними, вони прискорювалися на постійних 100 g і рухалися на субсвітловій швидкості, поки маса ворожого корабля автоматично не детонувала їх.
— Нової зустрічі з ворожими кораблями ми не очікуємо. Наша швидкість щодо Альфи знизиться до нуля через п'ять годин. Потім ми почнемо зворотне прискорення. Це займе двадцять сім днів.
Загальні зітхання і похмурі прокльони. Все це нам вже було відомо, то якого диявола ще раз повторювати?
Таким чином, через ще один місяць фізичних вправ при постійних двох g ми отримали можливість вперше поглянути на планету, яку нам належало атакувати. — Прибульці з космосу, так точно, сер.