– Мати Божа, спаси мене, не хочу служити дияволові! – з останніх сил завив нещасний шотландець.
Цап насмішкувато глянув на нього і, обіпершись задньою частиною на пагорб, сказав такі слова:
– Зрозумій, дурне, що диявол є дитиною Божою, то чого б тобі Бог допомагав проти власної дитини?
– Брешеш! – наважився Селкірк, сподіваючись, що, якщо він зможе захистити Бога від наклепу, Той йому віддячить.
– Навіщо мені брехати, якщо я нічого з цього не отримаю? Безкорислива брехня ображає інтелект брехуна, а я не люблю, щоб мене ображали, — заперечив Когут 1, я просто хочу тебе просвітити, бо ж ти неук. Хіба не було сказано, що Бог є творцем усього? І Він не може бути творцем усього, не будучи також творцем зла. Якщо так, то Він створив князя пекла і засудив Єву народжувати дітей заради страху. Чиїм творінням є цей мерзенний світ, га?
– Таким його зробили люди, а не Бог!.. – крикнув Селкірк і тут же виправився: – ...Погані люди і погані тварини!
– Те-те-те! Писання, яке ти почитаєш, чітко говорить, хто створив цих людей і цих тварин такими, якими вони є. Один їх змайстрував, а другий відразу розбестив, тобто ще в майстерні, але другий теж був змайстрований першим! Я повинен про все це тобі нагадувати? Можу, в цьому я дуже добрий.
– Я знаю, що ти добре мелеш язиком, — прохрипів Селкірк, — Сатана завжди вміло ним молов.
– Неважливо, який він, важливо, що взагалі є. Наприклад, чи залежить він від Бога? Тому що, якщо це так, то такі відносини змушують нас вважати Бога відповідальним за дії диявола. І якщо він не залежить від Бога, то як можна позбутися філософського абсурду двох всемогутніх істот, які одночасно тримають кермо Всесвіту? Зрештою, сатана веде мільйони душ до знищення, і Бог нічого не може з цим вдіяти, хоча Він хоче, щоб усі були спасенними! Знаєш, що я думаю про це? Що Бог повинен бути безмежно вдячний сатані, тому що саме Бог оголосив, що нечестиві не залишаться безкарними, і в результаті йому довелося б подбати про це самому, якби диявол не виконував цю роботу за нього. А раз так, то диявол є Його лакеєм заради необхідної роботи, тобто вірним слугою Господа!
– Христа ради, що ти говориш! – налякано пискнув Селкірк, забувши про власну біду. — Диявол не слуга, а ворог Спасителя!
– Так? Що ж, поглянемо на проблему з цього боку. Якщо ми припустимо, що диявол є не співробітником Бога, а його ворогом, чи не випливає з цього, що він є вищим? Якби Бог знав усе, що станеться, а він знав, він повинен був знати, що з цього світу, який він створить, більшість людей піддадуться сатані та підуть на знищення. То чуму він просто не кинув всю справу в болото і не відмовився від цього шахрайства? Або якщо він бажав, щоб усі були порятовані, чому він не придумав якоїсь ідеї, що вони істотно були врятованими? А якщо Він не надумав таке, то як ви можете називати Його всемогутнім!?
Неосвічений шотландець був безпорадний перед цією сатанинською діалектикою. Його ситуація повністю відповідала реченню про кіз, яке Томаш Дзеконьський написав у ХІХ столітті у своїй "Історії Франції": "Коза, перш за все, тварина авантюрна, стає знаряддям тієї демагогічної атаки, пострахом...". Він міг лише скорився долі, що він і зробив, закривши в серці надію на зміни. Він сповнював для "Когутів" наймерзенніші послуги, збирав їм зелені смаколики, носив для пиття джерельну воду та готував листи ждя кореспонденції. Вечорами, перед сном, він молився втричі ревніше, ніж раніше.
А "Когути" тим часом вели жваву діяльність. Час від часу хтось з них зникав і через деякий час повертався, або взагалі не повертався. Бувало, що половина банди була відсутня. Нарешті пішов і Когут 1, і шотландець дізнався, що в східній частині острова спалахнув бунт кіз, і саме це підірвало з місця вожака "Когутів". Мабуть, повстання закінчилося погано, бо Когут 1 повернувся похмурий, як ніколи, і довго не міг оговтатися. Але не він викликав у Селкірка найбільший страх.
В штабі Когутів був один цап, трохи молодший за ватажка, який вирізнявся шаленою енергією. Селкірк багато разів відчував свій гнів, маючи сліди від рогів і копит по всьому тілу. Подумки він назвав його ім’ям шотландського бандита з історії, яку він почув у дитинстві про плем’я гірських розбійників. Того бандита, яким матері лякали своїх неслухняних нащадків, звали Літс. Уважно спостерігаючи за своїм переслідувачем, Селкірк помітив, що, коли Літс один на один стоїть з Когутом 1, у нього очі причесаного пуделя, вірні й підлабузницькі, але коли він дивився на потилицю свого ватажка, ці очі стали очима змії.
Одного разу (це було під час відсутності Когута 1) Селкірк, закінчивши збирати траву, побажав перепочити. Переконавшись, що Літса немає поруч, він ліг подрімати в кущах. Прокинувшись, він побачив, що сонце опустило зовсім низько, а це означало, що йому довелося поспішати з останнім наказом, який він отримав за день: залатати діряву стіну хатини. Він наблизився до неї з оберемком моху і глянув у щілину. Літс сидів за столом і водив копитом по кількох реченнях, ніби дитина, яка допомагає собі в читанні, водячи пальцем по сторінці. Згодом Селкірк знайшов ці кілька речень по брудним слідам копита. Це був фрагмент книги Екклезіаста: