Вєнява не хотів національного розладу. Він надіслав телеграму до Бухареста, в якій "Болеслав" звучить по-королівськи: "Будь ласка, повідомте кому належить, що Болеслав готовий виконати все, однак просить професора подумати, чи не був би доцільним інший вибір у даній ситуації".
26 вересня французька поліція оточила паризьку друкарню і конфіскувала перший номер емігрантського видання "Польський Монітор" з указом про номінацію (примірники, заховані власником друкарні паном Бистржановським, були згодом продані за великі гроші). Хоча санаційні політики хотіли захистити рішення Мосціцького, Вєнява, вбачаючи в боротьбі, що розпочалася серед емігрантів, загрозу польській єдності перед обличчям ворога, вирішив піти у відставку. У листі до президента він написав:
"Високошановний пане президенте! Дякуючи Президенту за виявлену мені довіру та віру в те, що в кожному випадку я буду діяти тільки з думкою про добро Республіки Польща, цим я подаю Президенту зречення з гідності наступника Президента Республіка Польща (...) Маю честь просити Президента прийняти мою відставку, переконавшись, що я дію в інтересах польської справи".
Венява виявив тут неабиякий характер — він не наполягав на почестях, до яких ніколи не прагнув — без жодного слова поступився Польщі. На практиці це була передача влади Сікорському та його людям. Проте "синові" Пілсудського не пробачили; кампанія цькування проти Вєняви тривала.
Він покинув Рим 12 червня 1940 року. Франція пала, тому він поїхав до Лісабона, а оскільки в Лондоні його не хотіли, то відправився до Нью-Йорка (куди прибув 15 липня 1940 року). Туди почали прибувати й інші прихильники Пілсудського, але втягнути його в політичну гру їм не вдалося. Оскільки треба було утримувати дружину та доньку, він, час від часу, займався журналістикою і палітурництвом (Немає нічого нового під сонцем. Серед паризької еміграції після поразки Листопадового повстання прекрасно займався палітурництвом князь Габріель Огінський, колишній заможний чоловік на Литві та палітурник, під час вигнання чудово переплетав книжкові томи). Ностальгія за Польщею охопила його серце і спонукала написати мемуар під назвою "Про країну дитинства та юності". Він журився, що не може "знайти роботи при якомусь кулеметі чи зенітці". А не міг не з власної вини.
Два місяці перебування в Сполучених Штатах дозволили мені багато чого дізнатися на тему смерть Вєняви, хоча, напевно, не все.
Його "самогубство" було квазі-вбивством, вчинене поляками на ґрунті національної ворожнечі.
Вєнява мріяв про одне – воювати за Польщу в солдатській формі. Деякий час він мріяв створити в США Іноземний легіон. Заступника нашого військового аташе у Вашингтоні, майора Стефана Добровольського, він просив: "Майоре, пошліть мене хоч рядовим піхотинцем!".
Про це він просив Сікорського в листі. Водночас він закликав до національної злагоди й не розривати фракційними чварами тіло пригнобленої нації, щоб не справдилось назавжди те, що передрікав ксьондз Скарга:
"Прийде зі сторони ворог, помітить ваш розбрат і скаже: їхні серця розділені, тепер вони загинуть (...) І цей розбрат наведе на вас рабство, в якому ваші свободи потонуть і обернуться на сміх (...) і накинуть Вам на шиї залізне ярмо".
Він сам подавав приклад: привіз з Польщі і окружив опікою родину Корфантия[13]. Він віддався в розпорядження Сікорського вже в Лісабоні, а з Америки писав йому, переконуючи, що "необхідно повністю припинити існування особистих справ, угрупувань і будь-яких партійних справ, таких шкідливих". Від доньки Вєняви, Зузанни, я отримав чернетку його листа до президента Рацкевича:
"Мені просто соромно повторювати при цій нагоді трюїзм з одного боку, але водночас і найсвятішу істину з другого, що чим важча доля Польщі, тим доцільніша і необхідніша угода між поляками. До цієї злагоди треба прагнути і шукати її скрізь і всіма силами, відмовляючись від усіх партійних, групових чи особистих справ і незгод, які, з огляду на сьогоднішню польську дійсність, є лише привидами минулого".
Він досконало знав ці привиди минулого – ті з XVIII століття, які дозволили сусідам стерти Польщу з мап; ті з ХІХ-го, які призвели до поразки наступних повстань; і ті з ХХ століття, які розірвали болючі слова Пілсудського про батьківщину: "Але ми бачимо це, на жаль, у вічних чварах і сварках, у якійсь насолоді панувати одне над одним. І коли довкола вирують сварки і заздрість, коли тремтить ненависть і палає сусідська образа, солдату важко зберігати спокій".
13
Войцех Корфантий (1873-1939) — польський державний та політичний діяч, один з керівників Третього сілезького повстання, депутат Рейхстагу Німецької імперії та Сейму Польщі I і II скликань.