Антуан-Шарль-Луї Ласаль
"Непереможні полки наполеонівської кінноти, закохані в величі свого вождя і у власній славі (...) в пориві бурі гнали перед собою прусські, австрійські та російські полки мов засохле восени листя, вдесятьох нападаючи на ескадрони, їхні ескадрони примушували до втечі цілі полки, розбиваючи на порох і попіл ворожі бригади і дивізії (...) Часто, коли я вчитувався в їхню історію (...) мені спадали на думку слова лермонтовського: "Де ж нам, дурням, чай пити?"[8]. Але ні! І ми, кавалеристи Польщі, що вирубує власні кордони, не випали у сороки з-під хвоста. У незрівнянно важчих умовах, не проти карабінам, зо заряджаються на рахунок "дванадцять", а проти вбивчо балакучих мітральєз, ми змогли переможно атакувати й захопити потрійні ряди окопів, як це мало місце під Рокитною (...) У Чарковій з п’ятьма нахабно рухомими взводами ми протягом тижня тримали в бездіяльності всю тероризовану кавалерійську дивізію генерала Новікова, розгромивши її підступи біля Коціни, Віслиці, Конотопами, Чаркової та Щитників (...) 6 грудня 1914 р. ескадроном ми атакували з флангу повну піхотну дивізію, яка вступала в бій проти наших трьох батальйонів, і після відчайдушного бою, під жахливим вогнем з рушниць, кулеметів і артилерії, нам вдалося відступити через бурхливі води річки Дунаєць, неушкоджені й понісши порівняно незначні втрати (...) А пізніше, під час нашої війни проти більшовиків, чи мало польська кавалерія кіннота залишила по собі пам’ятних справ? (…) Це не місце і не час писати хроніку польської кавалерії, яка терпляче чекає на свого історика. Проте не можу втриматись від цитати (...) як у 1919 році в Кузьмичах зимової ночі на квартирі, заскочені більшовиками, які прорвали лінію нашої піхоти, 1-й полк шволежерів[9] у самих кальсонах пішов в бою, і хоча офіцери були відрізані від солдатів, не тільки зумів захиститися, але й узяв 500 полонених...".
Молодий легіонер Вєнява-Длугошовський
Ось так він разом із колегами відроджував невмирущі традиції Кірхольма, Відня та Сомосьєрри і в кожній перерві між бойовими діями на фронті завдавав поразки нещасним чоловікам, нареченим і дбайливим матерям, які не встигли стежити за своїми нареченими та доньками, які закохалися в польську кінноту. Вєнява і тут відзначився; у римованій формі пояснював необхідність виконання патріотичного обов’язку милим жінкам-патріоткам: "Не скривдиш чесноти, як віддаси себе патріоту", а пізніше у своїх спогадах ("З комендантом до Варшави і знову на фронт", 1924) він пояснив, що такий тип переконання відповідає "положенням міжнародного кавалерійського права". Круліковський, якого я вже викликав як свідка, говорить так:
"Вєнява був людиною війни, чистокровним кіннотником. Зрослий з конем з дитинства, верхи, у пригодах війни та кохання, він виразив себе фізично та знайшов вихід для свого багатого темпераменту, рухливості та життєвої сили. Далекий дозор, сутичка чи уланський наліт, добровільно відвезти наказ десь далеко, де диявол бажає добраніч — в цьому він відчував себе як риба в воді".
Круліковський не перебільшує; в одному з найважчих боїв легіонів під Костюховкою на Волині, коли вогонь російської артилерії перервав увесь телефонний зв’язок, і неможливо було встановити зв’язок з передовою позицією, яка називається редут Пілсудського, а наступні гінці повернули назад, не зумівши пробити смертоносний вогонь – Вєнява зголосився і двічі проривався в обох напрямках! "Відтоді він став улюбленцем коменданта" (свідчення учасника цієї битви генерала Людвіка Кміціца-Скшинського).
Наступні, цілком заслужені чини Веняви були такими: 1918 р. – капітан, 1919 р. – майор, 1920 р. – підполковник, 1924 р. – полковник.
Після травневого перевороту полковник Вєнява-Длугошовський був призначений командиром 1-го кавалерійського полку (1926-28) і як такий він вітав у Польщі короля Афганістану Амануллаха-хана, який був настільки вражений кінним гяуром, що дав йому титул князя разом із кольоровим плащем, що додавалося до цього титулу. Амануллах-хан не знав, що поки він насолоджувався вечірками та балами, які для нього влаштовував князь Вєнява-Длугошовський, у далекому Афганістані вже діють повстанці, з вини яких він у 1929 році втратить трон. Тим часом новопризначений князь піднімався на вершину – як бригадний генерал (з 1 січня 1932 р.) прийняв командування 1-ю кавалерійською бригадою, а потім 2-ю кавалерійською дивізією у Варшаві. Протягом двох років (1928-30) він обіймав також посаду коменданта Варшави, що випливало з точних передбачень Пілсудського про те, що придушення і стримування "рогатих душ", що зібралися у великій кількості у варшавському гарнізоні та в столичних приміщеннях, і яких не можна було ввічливо пристосувати до суворості мирного життя, це зробить лише найбільший диявол серед них. Одним словом, маршал наказав вовкулаці приборкати вовків, як це зробив Наполеон, поставивши короля злочинців Відока керувати своєю кримінальною поліцією - в обох випадках задум вдався.
8
Вираз, що належить одному з найближчих друзів А. С. Пушкіна Петру Павловичу Каверіну (1794-1855). Він служив у 1816—1820 роках. у лейб-гусарському полку, розквартированому в Царському Селі, і прославився веселою вдачею, гульбами, різноманітними "пустощами" та гострими слівцями. У нього, як згадували сучасники, завжди, про всяк випадок, була якась приказка власного твору. А чай тут фігурує тому, що за старих часів той коштував дорого і пили його лише багаті, "обрані" люди.
Цей вираз залишився і історії російської мови завдяки М. Ю. Лермонтову, який увічнив каверинські слова, використавши в своєму романі "Герой нашого часу" (1840). Там ці слова цитує Печорін у своїй розмові з Грушницьким:
— Ти, кажуть, у ці дні страшенно волочився за моєю княжною? — сказав він досить недбало і не зважаючи на мене.
— Де нам, дурням, чай пити! — відповідав я йому, повторюючи улюблену приказку одного з найспритніших гульвіс минулого часу, оспіваного колись Пушкіним ("Княжна Мері").
Після виходу лермонтовського роману у світ ці слова стали крилатими.
Використовується: як іронічний самозневажання: ми люди маленькі, бідні, ні на що не здатні, без чужої поради не проживемо, і т.д.
9
Шеволежери - (франц.