"Кейстут любив битви заради них самих, за відчуття, які вони давали, за якості, які вони розкривали. Не раз він потрапляв у полон через хвилююче завзяття, що гнало його в найстрашніший вихор битви, але й багато разів звільнявся, бо вмів привернути на свій бік сторожів і тюремників. В одній із таких пригод, після восьми місяців тевтонського полону, одного разу йому вдалося втекти в орденському одязі (знаменитий білий плащ із чорним хрестом) на коні самого великого магістра; прямо з кордону він відправив коня назад з вибаченнями".
Клячко описує постать Кейстута реченнями, повними слів честь і похідних: "Його серце було простим, а душа благородною (...) В епоху, не надто далеку від таких людей, як Ричард Левове Серце, він вірив у честь (. ..) він був втіленням сконченго — за винятком віри — лицаря-християнина, спонуканого любов’ю до людей, бойовим запалом і почуттям честі (...) І ворог, і друг знали, що слово Кейстута святе, що. він цінував лише честь понад мужність". Найцікавіше, що цю характеристику Клячко взяв із... німецьких хронік! Навіть німецькі монахи, які писали хроніки Ордену, чиїм смертельним ворогом був Кейстут, визнавали, що "понад усе він любив правду та славу".
Третьою його любов'ю була Бірута. Володар Жемайтії, Трок (Тракаю), Підляшшя та Полісся збожеволів від кохання з першого погляду й порушив священні закони свого народу, викравши діву, віддану божеству.
Першу ніч вони провели в глибині лісу. Коли князь підійшов до її хатини, Бырута стала біля входу з ножем у руці. Коли він зробив ще один крок уперед, вона притулила кінчик леза собі до шиї. Вони стояли один навпроти одного, мовчазно дивлячись один одному в очі, оточені переляканими воїнами, одному з яких раніше довелося дати вайделотці ніж, щоб та захистила себе та Кейстута від помсти Праужиме. Тоді князь сказав щось пошепки, що ніхто не почув, і її рука впала, і Бірута відступила в хатину. Кейстут пішов за нею. Коли вранці вони сіли на коней, вона вже не була вайделоткою, а він уже не був дикуном. Вони обоє були закохані.
Бірута народила Кейстуту кількох синів (у тому числі знаменитого Вітольда) і кількох дочок. Народ полюбив її за те, що, щоб задобрити Праужиме, вона стала гарячою захисницею старого обряду і заразила своєю вірою чоловіка. Тому народ любив і Кейстута, бо він твердо стояв у вірі своїх батьків, тоді як все більше й більше князів литовських більш-менш помітно зверталися до християнства. Він дозволив своїй дружині часто відвідувати Палангу, де її приймали з пошаною, належною королеві, вважаючи, що Праужиме пробачила Біруті, оскільки її старша дочка Мікловса стала вайделоткою. Одного разу 1381 року княгиня повернулася до чоловіка зі звісткою про те, що біля берегів Паланги затонув тевтонський корабель...
Кейстут не встиг використати здобич. У 1382 році Ягайло в союзі з тевтонськими лицарями віроломно ув'язнив свого дядька в замку в Креві і наказав його вбити. Розповідали, що тут велику роль зіграла інтрига Марії, дружини Войдилла, якого Кейстут наказав повісити, — мстива жінка нібито діяла через Більгена, брата коменданта кревського замку. Але також говорили, що вирішальним фактором було пурпурове срібло, яким тевтонські лицарі підкупили Більгена та Марію, внаслідок чого це підігріло ненависть Ягайла до князя Жемайтії.
Джон Ді, анонімний портрет XVI сторіччя Едвард Келлі, пророк або провидець доктора Ді
Ймовірно, ми б ніколи не дізналися подробиць смерті Кейстута, якби не приїзд до Польщі одного з найвидатніших учених і магів XVI століття, доктора Джона Ді, та його духовного медіума, Едварда Келлі. Почувши про надзвичайні окультні подвиги дуету Ді-Келлі (донині історики не можуть спростувати паранормальні досягнення цих двох), король Стефан Баторій, намагаючись з’ясувати, кому на даний момент належить пурпурне срібло, запросив обох англійців до свого двору. Коли вони прибули, він 23 травня 1585 року замкнувся з ними в неполоміцкому замку, попередньо написавши свій заповіт (!) і оточивши замок сильною охороною (недарма, бо наступник Івана Грозного цар Федір, всіляко намагався витягнути англійців з Польщі). У наукових працях, присвячених Джону Ді (першоджерела – праці Кейсобона і Халлівела) є описи лише двох окультних сеансів, проведених у Неполоміцах 27 і 28 травня 1585 р., обидва посередніх за змістом і не заслуговувуючих ні уваги, ні військового захисного кордону навколо замку. Існує таємничий проміжок між 23 травня (зустріч із королем) і 27 травня (перший відомий сеанс): що робив король і його гості протягом цих перших чотирьох днів? Лише після знайдення нащадка Халлівела, який дав мені рукописні записи Джона Ді, я зміг заповнити цю прогалину...