- Вийди! – наказав Більген.
Чоловік не рухався. Білки його очей світилися в блідому світлі смолоскипа. Більген відійшов убік і в ту ж мить слуга Прори натиснув на спускний курок арбалета. Стріла вибила одне з очей чоловіка, пробивши йому череп і поваливши Омуліча на спину. Його за ноги витягли в коридор, і лицар рушив до дверей, даючи знак кнехтам чекати. Більген підскочив до нього.
- Пане! Самі?
- Так.
- Шляхетний пане... Господи!
- Чого ти лякаєшся? В мене ж є зброя, а в нього її немає
- Та він голими руками давав раду збройним!
- Мабуть, то були кепські лицарі. Геть з дороги.
- Пане! – Більген не здавався – але його не можна мечем... ну... Князь Ягайло вимагав, щоб не було крові... князь хотів...
Литовець поклав руки собі на шию і моторошно скривив обличчя, наслідуючи гримасу людини, яку душать. Кніпроде здригнувся.
- Знаю. Ваш князь хоче, щоб все виглядало як самогубство через повішення. Я б не взявся за це, якби не те, що... Не твоя справа! Відійди.
Більген пропустив його. Комтур увійшов до високої кімнати із заґратованим отвором угорі й грюкнув за собою дверима. На мить озирнувся, звикаючи до ще більшої темряви, ніж у коридорі, бо камеру освітлювала лише кволий каганець...
У кутку на кам'яній лавці сидів 85-річний старий, закутаний у ферязь, зав'язану срібним шнуром на шиї, і виглядаючий молодшим. Його обличчя було звернене до кшижака, але той не бачив його очей під двома шапками густих брів — Кейстут ніби заснув. Комтур стояв нерухомо, тіло було заряджене тремтінням нервів. Глянув убік — стіни мовчали тією ж тишею. Раптом у ній пролунали слова, сказані такою ідеальною німецькою мовою, що Кніпроде відчув запах цегляних приміщень Марієнбурга:
- Ти вбив невинного. Чи ваш Бог, ваша віра дозволяють таке?
Кніпроде відчув полегшення; голос чужого повернув йому впевненість, реальність ситуації.
- Вбити язичника — не гріх! – твердо відповів він.
- Тож вбити двох язичників теж не гріх. Що таке вбивство беззахисної людини лицарем, який отримав свій пояс, присягнувши на лицарський кодекс?
Комтур зробив крок уперед.
- Ти кажеш ти? Ти, що спалив живцем стільки взятих у полон орденських братів?
- Не я, а наші жерці, криве-кривейти, і то тільки коли мене там не було. Я не дозволяв мучити полонених і часто визволяв їх. Невже ти забув про комтура Йоганнісбурга та його людей?.. А те, що не ми протягли руки на власність Ордену, а Орден на землю наших батьків?!
Кніпроде опустив очі, як ученик, спійманий на брехні, але відразу з люттю підняв їх.
- Шкода слів, не будемо про це!
- А про що? Ти, очевидно, хочеш про щось поговорити, перш ніж когось убити, інакше ти б не прийшов сюди сам.
- Про срібло з корабля, який ви вкрали в Ордена. Де це?
Литовець презирливо пирхнув.
- Де воно?! — повторив Кніпрод голосніше.
- У землі.
- Де?!... Кажи!
- А ти змусь мене.
Сказавши це, Кейстут простяг руку вгору й тримав її над полум’ям каганця, доки по камері не поширився огидний запах горілого м’яса.
— Забудь про тортури, це не допоможе.
Кейстут і Бірута. Сучасне зображення.
Кніпроде відчув, як його знову охопило те дивне почуття — суміш безпорадності й страху перед людиною, яку він тримав у руках, але яка глузувала з нього, бо боявся він, а не той, хто мав би боятися. І раптом з його вуст злетіли слова, яких він не хотів говорити, точніше, які хотів сказати інакше, більш стійко, але він не міг зупинити те, що з того моменту боролося в ньому всередині з моменту з братом. У його голосі мимоволі прозвучала нотка прохання:
- Я повинен... Я повинен дізнатися...
У цю мить Кейстут підвівся. Він не був велетнем, але кут падіння світла створював ілюзію, що він на голову вищий за кшижака — литвин ніби заповнював своїм тілом увесь простір, від стіни до стіни. Він підійшов до комтура і тихо сказав:
- Я знаю, що ти повинен... Я тобі скажу.
Кніпроде вирячив очі.
- Ти мені скажеш?
- Так. Я тобі допоможу, якщо ти допоможеш мені.
Кшижак буркнув:
- Я не можу дозволити тобі втекти, Ягайло хоче твоєї смерті, а він — союзник Ордену.
- Я теж її хочу, я втомився... Не про це я думав. Я розкажу тобі за чиєсь інше життя.
- Чиє?
- Жінки.
- Жінки?!... Ааа, ти думаєш про ту, що підбурювала твого племінника, про дружину Войдилли. Я не вбиваю жінок.
- Тож я хочу, щоб ти не вбив, а врятував. І не про жінку цього крота я думаю, а про жінку, за яку і тисячі Марій не вистачило б... Таку жінку, горду й прекрасну, як весна, боги посилають на світ раз на покоління, тільки для одного. Я був тим одним, і знаю, що ви всі можете мені позаздрити!.. Слухай, кшижак! Я вже нічого не хочу від життя, я тільки хочу, щоб вона вижила, щоб Ягайло забрав від неї свої брудні лапи!.. Обіцяй, що врятуєш Біруту, і я тобі скажу.