- Хамдан і ніхто, крім Хамдана!
Подумавши, що це був добрий сон, який на світанку перетворився на поганий, як іноді буває, я повернувся спиною до чорношкірої рабині, чиє сопіння мені дуже перешкоджало, але іншим вухом я вловив ті самі слова:
- Хамдан і ніхто, крім Хамдана!
Серце моє почало мліти, наче золота чаша, що пліснявіє від гіркої отрути, а коли я вибіг на балкон і побачив те, що побачив, сильно обварилася душа моя. На вулицях товариші Хамдана батогами вчили людей, яка це насолода бути вільним, і заразом в якій позиції і словами це виражати, а сорок розбійників, яких я днями привів у місто (і не думаючи, що наступного дня їх будуть звати героями) віддавали накази від імені вождя. Тоді б ви побачили, що мої очі налилися кров'ю, ніби на мене дивилися всі жахливі обличчя визволених. Моє волосся піднялося під тюрбаном, і, клянусь тобі, божевілля підійшло так близько до моєї голови, що я відчув його гаряче дихання на своєму обличчі. Я боявся дихати глибше, щоб слова, які співали на хвалу Хамдану, який оголосив себе падишахом і близьким родичем Пророка, не втягнулися в мої груди разом з повітрям. Я сів і розмірковував над власною мудрістю, роблячи це без поспіху, як людина, яка довго й терпляче жує гарбузове насіння, щоб потім презирливо виплюнути його собі під ноги. Але не проклинай мене більше, як три рази, і продовжуй слухати.
У сутінках слуга Хамдана, чию дитину я колись врятував від смертельної хвороби, крадькома підійшов до мене й прошепотів мені:
- Господи, двері твого дому позначені крейдою, щоб їх могли впізнати герої, яким султан наказав зменшити кількість живих до того, як місяць торкнеться шпиля найнижчого мінарету.
Ніч в тюрбані туманностей, усипаних зірками, вже спустилася на землю, як задумливий пілігрим, якому вирвали язика, щоб він не міг говорити зайвий раз, тож я дивувався, чому вони ще не прийшли.
- А це тому що я намалював крейдяний знак на дверях багатьох будинків, від чого розбійники подурніли і не знали, що робити, - відповів мені цей кармат, шляхетний чоловік (що наочно доводить, що навіть безгорбий верблюд може статися), і додав: — Скоріше чи пізніше, вони прийдуть сюди, вчитель, сховайся в моїй хатині!
Я подякував йому і, закривши обличчя складками бурнуса, вийшов з дому й пішов до палацу Хамдана. Темрява вже давно опустилася на обличчі неба, і навколо панувала тиша, наповнена темрявою, що втискалася в кожну щілину Сезаму, а потім і в мої груди. У цій тиші всі шерехи ночі ставали голоснішими, мов пил, що тече в пісочному годиннику. Солдати, що стояли перед брамою палацу, прокинулися і, впізнавши мене, хотіли зарубати своїми кривими шаблями, але я сказав їм, що якщо вони не зупиняться, то я повинен перетворити їх на свиней, у що вони повірили, вважаючи мене чаклуном, який може все, і вони зблідли від великого страху, і я пройшов повз, чуючи, як їхні серця б’ються об їхні обладунки, як орли в закритих залізних клітках.
Стоячи перед входом до кімнати Хамдана, я відчув, як страх розповзається по всьому тілу. Я витер піт з чола й чекав, поки мене покине страх, а коли я переступив поріг, моя думка стала холодною, як сталевий клинок із Дамаску, що має відблиск крижаної смерті, щоб не вагаючись шукати кишки ворога.
Дервіш (перська мініатюра пензля Шафі-і-Аббасі, в стилі "Ісфахан")
Я увійшов до великої зали, посеред якої був фонтан, і з нього випливав пахощі фіалок, кружляючи ледь помітним пилом. Далі були голі одаліски, ще не розквітлі, але приємних форм і досить чарівні. Поруч із ним султан розкинувся на десяти подушках і непристойно мляскав, що заглушало шелест страусиного пір’я, яким євнухи розмахували над його лисиною. Він подивився на мене очима, не такими чорними, як душа шайтана чи совість раба, і я сказав:
- Мир тобі, Хамдане, я прийшов з тобою попрощатися.
- Ти виїжджаєш? — здивувався він, побачивши мене живим. – Чому це?
- Я тут згадав собі рабина, якого запитали, чи свобода є доброю, і він відповів: "Так, це є добрим". Тож його запитали, чи є добром рівність, і він відповів: "Це теж добре". Тоді його запитали, чи є добром братство, і він кивнув: "Дуже добре". Тож його запитали, чи є добрими прогрес і конкуренція в праці, і вчетверте він погодився, сказавши: "Це все є дуже добрим. Але найкращим є виїхати".
- Ти робиш неправильно, залишаючи нашу справедливу спільноту, — сказав мені султан, і я відповів:
- Твоя справедливість, о коханець народу, сама себе пожере, як люта змія, що заковтує тіло з хвоста. Це може зрозуміти навіть дурний від народження, якого в молодості били бамбуком по тім'ячку, але не сприймай ці слова на свій рахунок, ти ж знаєш, що я тебе дуже поважаю, і якби у мене був син, я б хотів щоб він був схожим на тебе, хоча багато хто сказав би, що я волію, щоб ти був схожим на мого померлого батька.