Я тверезіла, почувши власний страх, мені здавалося,
що мої крила заблукали.
Навколо смутні птахи мокли від дощу,
Лаврових же гаїв, яких так обіцяла суєта, все не було.
Я несвідомо пробирався крізь зарості Безсмертників
(це рослини з виду сухоцвітів, з яких роблять
могильні вінки,
бо вони довго зберігають свіжий вид навіть після смерті).
Я проковтнула п’ятдесят таблеток з легкістю, якої неможливо досягти,
коли пишеш одну строфу вірша.
Як самотня колона на березі Середземного моря,
яке, як кажуть, таке дивовижно блакитне,
тому що воно бідне на корм для риб
та інших видів морського життя
- я читаю.
Тут, у Лондоні, можна лише читати
між чотирма голими стінами,
подалі від людей,
коли твоє писання йде не так, як хотілося б,
або думати про смерть
і ні про що інше.
Відкрила "Долю" Конрада, який знав душу моряка;
Хотілося б мені зустрітись з нею, щоб зрозуміти
своє перше кохання.
Джозеф Конрад, як і мій батько, походив із Польщі,
але став іноземцем. Виявився
мусором, що робить знімки (два в профіль та анфас)
для картотеки направлень. На одній із сторінок
знайшла я свій портрет в смугастій тюремній формі:
"А що стосується жінок, то вони добре знають, що їхній крик про умови, за яких вони могли б стати тим, чим вони не можуть бути, має так само мало сенсу, як якби все людство почало прагнути до безсмертя в цьому світі, де смерть є умовою життя".
Ніколи більше не торкнуся книги, написаної чоловіком;
Сама я книга, сама себе створила.
Я просто допишу слово кінець.
Чоловіком, який розбудив серце мого серця,
був моряк, який сидів перед шинком.
М’язи в його смугастій футболці тріщали,
а посріблена губна гармошка в зубах співала мелодію,
яка відповідала моїм відчуттям.
Пам’ятаю золоті кучері, що вкривали обличчя вікінга,
бліде й відсутнє,
ніби його витесали сокирою в скам’янілих кедрах,
з блакитними очима, сповненими мрій.
Я бажала їх виповнити, але помітила,
що у нього немає ніг, і він пересувається на дошці
з крихітними коліщатками, які мене відігнали.
У лютому 1956 року я зустрів Теда Хьюза.
Ми таємно одружилися між двома віршами,
які принесли Теду гроші та славу.
У 1957 році я написала матері: "Шлюб — це казка".
У 1958 році я написала матері: "Тед — це ангел".
У 1959 році я написала матері: "Я на сьомому небі".
У 1960 році ми з Тедом записали радіопередачу під назвою "Підібрана пара",
яку повторили на прохання слухачів.
У 1961 році я написала матері: "Я й не мріяла,
що можна бути такою щасливою".
У 1962 році я написала матері: "Не можу продовжувати
це принизливе існування, яке заважає мені писати!".
Тед пішов з іншою жінкою.
Я вибігла на вулицю, але місце під шинком було порожнє.
Моряк поїхав на крихітних колесах,
взявши свій інструмент,
і ніхто більше не вміє грати тієї мелодії.
Ми планували семеро дітей. 1 квітня 1960 року
я народила донечку.
Я був радий, що вона не була маленькою Кірстін,
яку через тортури визнали (2 грудня 1669),
що вона вийшла заміж за диявола на ім’я Грьофвіл,
або чотирирічною Карін, яка зізналася (4 грудня 1660),
що диявол ошукав її, оскільки вранці вона прокидалася
такою ж голодною, як і ввечері;
і що я не стара жінка з південної Росії,
коли брала одну з голодуючих сиріт,
евакуйованих з блокадного Ленінграда,
а друга дівчинка підійшла до неї і пошепки сказала:
"Тітонько, візьміть і мене, я їм дуже мало.. .".
У мене був викидень у 1961 році,
але через рік народився Ніколас. Тед сказав,
що наш син буде таким же хоробрим, як індіанський хлопчик
про якого пише в своїх споминах Деві Крокетт:
"Ми спалили будинок із 46 воїнами...
Пам'ятаю маленького індіанського хлопчика. Він лежав,
важко поранений, біля будинку, з розтрощеними рукою та ногою,
так близько до полум’я, що воно все більше й більше до нього доходило.
Йому було не більше восьми років, а він не видав жодної скарги
і ні в кого не просив допомоги…".
Я не знала, що у Теда вже є інша жінка,
чиї груди та стегна підпалили наш будинок.
Лише коли він пішов, я побачила, вогонь, який спалює
шість років мого життя. Я лежала одна, посеред полум'я