Вузька прибережна смуга Самхари піднімалася до гірського масиву Данакіль, важкодоступного, але прохолодного, із заспокійливою для тіла температурою. Вони йшли, ведучи коней за вуздечки, втискаючись між ущелинами скель, мовчки піднімалися крутими стежками, пригнічуючи в серці безглузду тривогу. Раптом дикий крик пролунав, як далекий ворожий поклик, і луною розлетівся по горах. Місцевий дістав рушницю і зробив жест, ніби хотів повернутися назад. ВІН відчував, ніби хтось слідкує за ними, але щоразу, коли він озирався, бачив лише піднебесні камені.
Однієї ночі провідник зник. Він повернувся вранці зі зв’язаним малюком, із кляпом у роті та прив’язаним до сідла.
- Вони думали, що зможуть заполювати на мене, — пояснив він, — але дозволили підійти до себе, як до дурнів, якими і є. Я знайшов їхній табір і викрав щеня. У нас буде мирна дорога, вони більше не нападуть, вони слідуватимуть за нами, доки ми люб’язно не відпустимо його.
- Про кого ти говориш? - запитав ВІН.
Провідник розповів йому свою історію. Він був останнім нащадком великого роду. Навчався в Європі, у 1896 році воював проти італійців під Адуа, потім служив інспектором військових постів у районі, населеному данакільськими племенами. Там, бажаючи завоювати дівчину з племені Дахімела, він проміняв своє слабке християнство на іслам, зробивши це таємно і від влади, яка дискримінувала мусульман, і від своїх свекрів, які могли відштовхнути неофіта. У шлюбну ніч, всупереч звичаям, він попросив свою дружину зняти покривало з обличчя, чого вона не могла зрозуміти, оскільки звичай вимагав від чоловіка розірвати хаік і оволодіти жінкою без церемоній, символізуючи її підкорення. Вона відмовилася. Він намагався пояснити, що хоче рівних стосунків між ними, без принижень. Вона нічого не розуміла і заплакала. Чим довше він пояснював, що хоче дружину-подругу, а не дружину-рабиню, яку можна купити за десять баранів, тим голосніше вона ридала і рвала на собі волосся, питаючи, чому вона йому не подобається. Вранці, почуваючись зганьбленою через те, що він не хотів кинути її на постіль, вона втекла до своїх друзів, ті ж покрили його образами, а її брат втратив життя в поєдинкові. Всі присягнулися йому помсту. Захищаючись, він убив ще двох дагімелів і повернувся в лоно християнської церкви, щоб отримати спасіння після смерті, яка гільйотиною нависла над ним.
Вислухавши, ВІН підвівся і перерізав вузи хлопця, а коли провідник потягнувся до його рушниці, той знв власну з запобіжника, сказавши:
- Не роби цього, інакше помреш!
- Дурень! - кричав провідник, - без цього щеняти нам туди не дійти, він наш щит!
- Я не звик прикриватися дітьми.
- А я не звик слухати таких, як ти, бо я з родини расів[23]!
- Це ваші проблеми. Я не дивлюся, у кого що на гербі, а тільки те, що в чоловіка в душі і в голові, а у дівчини під сукнею. Ти мені не подобаєшся, ти надто легко міняєш богів, ніби одяг від дощу чи спеки.
Тримаючи місцевого під прицілом, ВІН запитав хлопця:
- Зможеш повернутися у свій табір?
- Так, пане, — відповіла дитина, здивована тим, що іноземний гяур знає його мову.
- Тоді улітай!
Провідник схопився за голову, застогнавши:
— Ти вже мертвий, і я з тобою! Ці люди не знають милосердя і не варті його! Якщо ми не загинемо від куль, то вони нам наб’ють у вуха порох і підірвуть черепа, такий тут звичай. Від цього вибуху ти порозумнішаєш, клятий росіянин!
ВІН заперечив:
- Я не росіянин, родом з Польщі.
- Так ти ніхто, бо такої країни немає!
- Чому ж, у таких, як я, вона є.
Другий зневажливо посміхнувся:
- Подивись на карту! У таких, як ти, є тільки пам'ять про те, що минуло, як і твій розум! Тобі хочеться грати в шляхетність, але скоро побачиш, скільки коштує ця розкіш. Розмовами про країни, яких немає, смерть не проженеш!
Два дні вони їхали з готовою до стрільби зброєю. На краю гірського масиву вони опинилися в пастці: праворуч схил, ліворуч урвище, попереду й позаду десятки рушниць. Відскочили в скельну нішу. До них під’їхав один із дагімелів. У нього були блискучі очі без зіниць і міцні білі зуби, вуста були роз’їдені проказою.
- Гяур, — сказав він, — ти можеш їхати звідси, нам потрібен лише він.
- Я піду з ним, він мій провідник, - сказав ВІН.
- Ми дамо тобі провідника.
- Не треба двох, вистачить і цього.
- Тоді ви обоє помрете!
ВІН кивнув:
- Усі колись помруть, навіть Пророк не був безсмертним.
Дагімель дивно подивився на нього, потім повернув коня й поїхав геть, не оглядаючись.