Вони безпорадно стояли кілька десятків годин, поки знову не з'явився парламентар.
- Гяуре, — запитав він, — як довго вистачить тобі води?
- Поки ще є, - відповів ВІН. — Коли вип’ю останній ковток, буду пити вашу крові.
- Чому ти захищаєш цю людину, невже він тобі брат?
- Я не захищаю його, думаю лише про себе.
- Мудрість зійшла на твої уста. Залиш його, тебе ми не скривдимо.
- Якби я його покинув, то нашкодив би самому собі.
- Клянусь пророком, я думав, що ти розумний, а ти з глузду з'їхав!
- Чоловік, якого ти шукаєш, уже говорив мені це.
- Тоді доведи, що він неправий!
- Не можу, бо тоді помилився б той, хто сказав мені, що інколи треба щось втратити, щоб не втратити чогось важливішого.
На п'ятий день облоги дахімель з'явився з двома бурдюками води.
- Я повертаю тобі воду, — сказав він, — так само, як ти повернув мені мого сина. Від'їдь мирно з цією людиною, яку Аллах колись передасть до наших рук.
Він протягнув кулак до провідника і, розпростерши пальці, прошепотів:
- Хамса фі Айнек![24]
Вони залишилися самі. Коли гори скінчилися, перед ними розкинулась Данакільська улоговина (Афар), яка називається жаркою країною (Кола), порожнеча без найменшого вітерця. Вони проїжджали повз скелети верблюдів і людські черепи, бачили оазиси, що зникали, як туман, і мовчали, розділені ненавистю людини, приниженої добротою, яку їй зробили. Спека зростала з кожним днем і випалена земля тріщала. До цих пісків пристали різні народи, але нікого не зустріли.
Але повітря тремтіло; свистячі пориви пустелі віщували "хамсін". Раптом небо зникло. Вершники попустили коней. Жовтий хаос гнався за ними з гуркотом тайфуну. Напівсліпі коні впали в русло сухого струмка, зламавши ноги та роздавивши два з чотирьох бурдюків. ВІН упав по-мідійські, як його навчив перс з армії Камбіза; провідник зламав ногу; тварин довелося застрелити.
- Добий мене… — попросив провідник.
- Спробуй іти, ти ж сказав, що вже недалеко.
- Навіть, якби я й спробував, води нам не вистачить. Продовжуй іти на південний захід, і ти дійдеш туди самостійно.
- Дійду з тобою.
Провідник подивився на птиць-падальників, що кружляли по небу, і виплюнув з рота пісок.
- Досить з мене твоєї великодушності, відвали від мене, росіянин!
ВІН закріпив зламану кістку провідника і, підтримуючи його, змусив іти. Вони йшли цілий день, цілу ніч і наступний день, змочуючи язики останніми краплями води. Зрештою ВІН перестав розрізняти час доби. В його голові усе потемніло, він бачив тіні старих часів і забутих людей, часом лише тиша спонукала його усвідомити велич цього простору, в якому кожна думка тане бездонно, швидше, ніж у безодні часу. З темряви виринали невиразні м’які форми озер, які він хотів би випити. У каламутній течії він бачив сріблясті тіла риб, що піднімалися на поверхню, щоб дивитися на нього гігантськими очима...
Після тривалого періоду непритомності ВІН прийшов до тями у військовому госпіталі Аддіс-Абеби. ВІН був героєм дня - ніхто не міг зрозуміти, як європеєць змін перейти пустелю в цю пору року. Його відвідав імператор Менелік і нагородив високою нагородою. Коли імператор підвівся, ВІН спитав про провідника.
- Він помер учора в маренні, — пояснив лікар, що супроводжував Менеліка. - Він постійно говорив, що є чудова країна, яка називається Польща...
Через десять років ВІН і весь народ отримали від Історії двадцять років відпустки. Початок Другої Світової війни застав його в Лептіс Магна. ВІН поїхав туди з другом, реставратором предметів мистецтва; приятель інвентаризував і реставрував стародавні руїни, а ВІН став лікарем усієї команди професора Джакомо Капуто, яка відновлювала Лептіс, щоб Дуче мав на чому базувати свій родовід і своє право на африканські володіння.
Одного разу "іl medico" зробив щось, за що його мали звільнити з роботи: він справляв нужду в вичищеній до блиску історичній вигрібній ямі якраз перед інспекцією високих сановників з Риму, але оскільки ніхто не знав, як лікувати похмілля італійських учених як ВІН, ця витівка була пущена в забуття. Наслідуючи приклад Буржинського, ВІН також лікував місцеву бідноту. Багато хто прикидався хворим, щоб послухати "маленьку чарівну скриньку" у передпокої його кабінету. Невдовзі він зрозумів, що саме завдяки їй, а не лікуванню, його вважають всесильним "чаклуном": надлюдським жестом, сильнішим за медичні процедури, був рух його руки, якою він вмикав чи вимикав радіо.
"Маленька чарівна скринька" розповіла йому про скоординований напад на Польщу та про те, що натовпи в деяких арабських столицях виявляли радість після вступу німців до Варшави. Відповідно до наказу польського посла в Римі, генерала Длугошовського, ВІН не залишав Африку. Три місяці переховувався серед своїх арабських клієнтів. Перевдягнений, ВІН зливався з людським натовпом на "sukah" (базарах), які були образом цієї країни, виловлюючи якісь брудні речі, сказані тихим шепотом. Якісь жебраки, напівголі, брудні, вкриті чорними патлами, прокажені, що кричали матюками хворих губ і бурчанням голодного горла, погоничі ослів, що люто лаялися і постійно тягнулися до ножа за поясом, дивні солдати з обличчями, жовтими, як лимони, отруєні опіумом і туберкульозом, і торговці, огрядні, як ніколи ненаїдені акули, що панують багатством над цим натовпом – з кожного мільйона слів цих людей лише одне було важливим.