Не прагну еліксиру довголіття, прагну лише
еліксиру дитинства, щоб позбутися спогадів,
які змушують мене відчувати себе безруким у місці,
де кишать мухи.
Я могла би теж втекти і в Азію,
в країну лагідно усміхненого Будди (ким би Він не був)
і безсніжних міст, де теплі дощі
мільйонами крапель змивають пісок з очей
і сіль з потрісканих губ; або до дикого парку,
де стежки наших пустель заростають квітами,
після того, як нас вигнали з причесаного саду
наших мрій.
Я б спитала Мумтаз Махал (ім’я означає: Окраса Палацу),
як стаєш Окрасою Світу, і про спосіб
мати приватний рай з дорогоцінного каменів,
який називається Палац Коронованої, біля підніжжя моляться
всі люди , ким би вони не були.
Лише це.
Я більше нікому не належу; ніхто не споминає про мене,
крім крихітної гармоніки в зубах Смерті.
Я писала: "Висохли джерела і зів’яли троянди.
Пахне смертю. Зближається твій день.
Груші розбухають, як маленькі статуї Будди.
Синій туман висмоктує озеро"[2]
У мене майже немає страху – "Вмирання
- таке ж мистецтво, як і будь-яке інше.
Я майстер у ньому"[3].
Парси (індійська секта послідовників Заратустри)
мають найпрекрасніші переживання після смерті.
Якби я належала до них,
мене б поклали на вершину Вежі Мовчання,
омиту бичачою сечею,
одягнуту в білу туніку "дуалі",
очищену від усіх турбот цього світу. Д
Дух-охоронець Ізедом відкрив би обійми,
побачивши мене готовою до вічності.
Вибираю вежу на пагорбі Малабар
у Бомбеї, зроблену з каменю в кольорі охри,
хоча птахи всюди однакові.
Я лежала б там, доки вони мене не розклювали до кінця,
згідно звичаю парсів, бо тіло не може
осквернити стихій — ні землі,
ні вогню, ні повітря, ні води,
— бо так каже Заратустра.
Мої думки стають більш зв'язними,
ніби я перетворювала на логічного самця
- вже близько. І це мене лякає,
що, не будучи жінкою парсів, я не буду кружляти над світом
в душах птахів, які поглинули моє тіло.
Одного разу інші варвари знайдуть цей труп, і я стану
молоденькою королевою з азіатської країни Лулан,
що зникла дві тисячі років тому
разом з озером Лоб-нор.
Місто засипало піском пустелі,
а озеро перемістилося кудись в інше місце.
Залишився лише пагорб із могильним стовпом,
який у 1927 році помітив
шведський дослідник Гемін
і викопав мене з-під скам’янілості.
Я лежала так само тихо, як тоді,
коли взяла до рота стебло отруйної трави
й лягла спати,
чекаючи дві тисячі років, коли мене розбудить
рука людини з країни снігів.
"Крихке полотно розсипалося від легкого дотику. Ми відслонили голову і побачили безмежно прекрасну володарку пустелі, царицю Лулан і Лоб-нор. Люблячі руки загорнули її рано згасле тіло в траурну тканину і поховали на пагорбі. Шкіра її обличчя була твердою, як пергамент, але риси не змінилися протягом тисячоліття. Вона лежала із заплющеними повіками, а на її губах сяяла усмішка, повна таємничої чарівності. Вона, напевно ж, кохала і була коханою, і, можливо, померла через горе, яке приносить кохання".
(Уривок зі звіту Свена Гедіна)
ОСТРІВ 18
СЕЗАМ (БАГДАДСЬКИЙ КАЛІФАТ)
АВІЦЕННА (ІБН СІНА)
ДОКАЗ ПРАВДИ
"Праця Авіценни (Ібн Сіни) полягає в тому, щоб освітити
темряву Середньовіччя променями істинного знання,
заснованого на розумі та досвіді. Тому не дарма Схід
дав Ібн Сіні серед багатьох інших прізвиськ почесне
прізвисько Худжат аль-Хакк, тобто Доказ Істини".
(Адріан Чермінський, "Авіценна")
Незбагненні глибини вироків Аллаха, який у власній милості дав стільки жиру такій дурній, як баран, скотинці, що ним можна наповнити чотири тарілки з паруючим часниковим соусом, який на спині верблюда закріпив горб, але і душу всадив лише в грудях чоловікові, а людині, такій жалюгідній, як та, що сидить перед нами і яка не могла б відрізнити фальшиву монету від справжньої, влив стільки крапель мудрості під череп, скільки перлин у скарб халіфа, і виразок на тілі прокаженого...