По суті своєї, він є підлим. Цей острів, колись здоровий, став кошмаром лише тоді, коли піддався клімату. Ще в 1803 році звіт, підготовлений учасником експедиції Бодена для міністра внутрішніх справ і опублікований урядовою газетою "Монітор", давав таку картину:
"Громадянин міністр, пишу з острова св. Єлени. Уявіть собі сад, створений глибоко в скелі, на якій час накопичив шар найродючішої землі, увінчаний вічною зеленню (...) Чисте повітря, безтурботне небо, здоров’я на обличчях мешканців".
Але англійцям, які поневолили острів, вдалося зробити те, що вдається загарбникам: отруїти клімат і землю зробити неродючою. Лише тепер географ д'Авезак зрозумів, що "важко уявити край сумніший і безнадійніший, ніж ця низка чорних пагорбів, нерівних, спустошених, без дерев і кущів, які виглядають так, ніби всі ознаки життя втекли звідси в паніці", і англієць Гловер, який ніс службу на кораблі, який привіз мене сюди, висловив ту саму істину іншими словами: "Не може бути нічого більш жахливого й огидного, ніж ця скеля, спалена й безплідна, яка не дає ні відсвіження, ні задоволення. Як контрастують із цим жахливим, гнітючим видовищем квітчасті описи, які я раніше читав (...) Клімат нездоровий, діти тут хворовиті...".
Я міг би навести більше подібних думок, але з них нічого не виникає, якщо річ йде п ро мою особу.. Клімат цього острова не послаблює мене, навпаки, він зміцнює мою волю залишатися сильним. Я остров'янин, я народився на острові і я помру на острові - мене зробили рабом на моїй батьківщині. "Люди, які живуть на островах, завжди мають у собі щось первинне завдяки своїй самотності. Острів означає самотність, а самотність породжує силу" (це одна з моїх думок, яку я записав і тепер можу черпати зі старих книжок, якщо мене підведе пам’ять).
Силу, яку я здобув на цьому острові, можна виміряти масштабом легенди, що випромінюється звідси, і розмахом туги за мною народів, навіть тих, які мене не любили і які сьогодні стогнуть під ярмом Священного Союзу - ці люди мріють про моє повернення. Бідні робітники, які зберегли мене в серці, увійшовши по троє до шинку, вимагають поставити на стіл чотири чарки, а коли корчмар зазначає, що їх лише три, вони гарчать: "Давай чотири, прийде і четвертий!". Секти, що чекають мене як Месію, множаться – в Америці, в Сибіру та в джунглях Амазонії, де "дикі" люди співають "Napoleon gran Hombre"; у Патагонії, де тубільці признали Святу Єлену центром світу, бо тут живу я; серед циган, євреїв та всіх пригноблених та позбавлених прав; мої статуї з'являються в азіатських процесіях Будди, а моє обличчя на тотемних стовпах Мадагаскару; навіть араби, що воювали зі мною, кажуть: "Він прийде і визволить нас від османського ярма, під ногами яких трава сохне і не росте!"; навіть німці (Ніцше писав у "Ecce Homo": "Наполеон був останнім втіленням бога сонця, в його існуванні був чудовий сенс"), навіть росіяни вірять, що я спочиваю уві сні на березі Байкалу, щоб одного разу прокинутися і встановити в світі царство справедливості. "Сьогодні світ належить Бонапартові", скаржився мій ворог Шатобріан, коли мене прикували до скелі. "Одних падіння принижує, але мене воно незмірно підносить. Кожен день він здирає з мене шкіру тирана, вбивці, лиходія". Кожен день правління Священного Союзу. Словацький мав рацію, коли писав про мене у вірші: "Ніколи, ніколи ти не проходив крізь стогін з такою силою, як сьогодні", пророкуючи мені остаточний тріумф, найбільшу з перемог — перемогу Голгофи. Так я переміг, і це не дає їм спати, усім тим мерзотникам, чию велич, як стиснутий кулак, пхають під ніс поети-романтики (крім уже згаданих Лермонтов, Шіллер, Петофі, Беранже та багато інших). Вони, барди свободи, знали і розуміли мене найкраще, тому я став їхнім богом. Лише Байрон, який називав мене "своєю пагодою", образив мене за те, що я дозволив себе звалити, настільки він розгнівався на мою поразку. ("Наполеона повалили, мерзотники в Парижі. Це його провина... Я близький до божевілля!") і потім додав: "Але навіть зараз я не зраджу його", і написав оду на мою честь.
Чесну літературу про мене тихцем приносить мені старий каліка, що підмітає коридори в лікарні. Лікар приносить ту, в якій я найгірший з демонів Апокаліпсису. Він називає це терапією, що мене веселить (я писав Летиції: "Дивись, мамо, яку потвору ти народила!"), і тільки одне п’є кров у моєму серці: погляд мого синка, ув’язненого в Шенбрунні. Йому ще немає десяти років... Шенбрунн – це його Свята Єлена, яку я не міг передбачити.