Єдиним божественним атрибутом мого життя була самотність. "Я завжди був самотнім серед людей. Завжди був по один бік, тоді як увесь світ був по інший". Згадуючи це, я схожий на доктора Фауста — шукаю свою молодість, коли я займався самотністю як поезією, і коли ще не знав, що таке усамітнення.
Перший безлюдний острів я знайшов в Аяччо, за будинком, у дерев'яному сараї. Я замикався там на цілі дні і проводив час зі своєю першою коханкою, математикою.
У першій школі, у Брієнн-ле-Шато, "жив окремо від друзів, і мене не любили. Щоб здобути людську любов, потрібен час, і навіть тоді у мене було темне відчуття, що час не можна втрачати. Я ховався в затишному, огородженому куточку шкільного саду і мріяв на самоті. Коли мої друзі намагалися мене вигнати відтуди, я захищався всіма силами". Одного разу я захистив цей безлюдний острів із сокирою!
Під час навчання в Парижі, коли мій сусід по кімнаті опинився в лікарні, я теж захворів, і мені дозволили залишитися в своїй кімнаті. Я запасся їжею, замкнув двері, зачинив віконниці, закрив вікна шторами і провів три дні в повній ізоляції, читаючи біля лампи, мовчачи і мріючи - мовчачи. "Ця темна паризька кімната, як і дерев’яна келія в Аяччо і садовий скит у Брієнні, була метафізичною огорожею, печерою, островом – священною стіною, що захищала його особистість" - підсумовує Мережковський. Вона була чимось більшим - Джерелом сили ("...ізоляція породжує силу"). Коли друг знайшов Ель Греко, що сидів серед білого дня в темній кімнаті із заштореними вікнами, і був здивований, художник пояснив, що денне світло гасить внутрішнє полум'я, яке палає в ньому...
"У гарнізоні Валансе я жив, як чернець, як спартанець, як ведмідь, у маленькій кімнатці, а книги були моїми єдиними друзями. У скількох найнеобхідніших речах я собі відмовляв заради цих друзів. Я не ходив в кафе і не спілкувалася, їв сухий хліб і сам чистив свій одяг. Коли я заощадив десять франків завдяки цим жертвам, я біг до книгарні".
Але мені довелося забігти аж на край свого юнацького світу, щоб зрозуміти, як мало книжок розповідає про стан людини. Пам’ятаю вечір під час кампанії в Італії, коли ми побачили собаку, яка вила біля трупа свого господаря та лизала його мертве обличчя. "Ніколи на жодному полі бою ніщо не справляло на мене такого враження. Я був шокований. Цього чоловіка, подумав я, покинули всі, крім собаки, який урок дає людям природа!". Homo sapiens вважається найдосконалішим із створінь, хоча єдиною його перевагою є талант писати, брехати й розповідати анекдоти; Мені не довелося чекати, поки Дарвін це зрозуміє. "Помітивши під час полювання, наскільки нутрощі тварини схожі на людські, я зрозумів, що людина — це лише більш розвинений організм у ланцюзі, першою ланкою якого є рослина". Можливо, ці нижчі створіння, цей пес, що плаче над людським трупом, ближчі до серця Творця, ніж людина. Людина – це тільки звучить гордо.
І мені знадобилося стати володарем половини світу, щоб це повністю зрозуміти. З того моменту, як я створив імперію, я був засуджений до імператорського двору та імператорського персоналу, двох груп дурнів, глухих до будь-якого вищого послання та зайнятих метушнею навколо своїх гаманців, заради яких вони готові на будь-яку підлість. Тоді я зрозумів різницю між самотністю та осамітненням.
Я захищав від них власну суть: у найбільших натовпах я будував у собі острів, коли відчував потребу подумати чи обговорити щось дуже важливе. Де Сеґюр назвав це моєю "глибокою задумливістю", Бур’єн — "летаргічним сном", а мій дворецький Констан — "летаргічною задумливістю":
"Він не помічав появи людей, яких викликав до себе; він дивився на них і ніби не бачив їх, іноді проходило більше півгодини, перш ніж він заговорив з новоприбулим. Прокинувшись із заціпеніння, він про щось питав, але відповіді, здавалося, зовсім не слухав. Ніщо не могло перервати цю летаргічну задумливість".
- Меневаль!
- Так, ваша величність?..
- Розкажи мені ще раз, як це було?... Тож ти нахилився, а тоді він...
Ще одне свідчення залишив генерал Тібо, описуючи сцену, що сталася в Комп'єні: