"Пройшовши на середину вітальні, імператор раптом зупинився, схрестив руки на грудях і втупився в точку на підлозі приблизно в шести кроках від нього й нерухомо застиг. Усі — оточення, вищі полководці й міністри, посли іноземних держав, королі й правлячі князі — зупинилися біля нього, оточили його широким колом і завмерли в глибокій тиші, не сміючи навіть глянути один на одного. Так минуло п'ять хвилин, шість, вісім... Нарешті маршал Массена, переможець Суворова, стоячи в першому ряду, підійшов до імператора і щось прошепотів. Ледве він це зробив, як імператор, все ще не підводячи очей, продекламував громовим голосом: "А панові що до того?". Наляканий патріарх військової слави шанобливо відступив, а Наполеон залишився нерухомим. Потім, наче прокинувшись від сну, підняв голову, опустив схрещені руки, озирнувся на всіх пильно і, не кажучи ні слова, повернувся до ігрової кімнати. Я бачу це все так, ніби це було сьогодні, але досі не можу зрозуміти, що це було".
То був один із моїх островів, дурню. Я був Робінзоном серед вас, навіть коли мене оточували півмільйона людей, які кричали "віват".
Тим більш самотнім я ставав, чим більше мені зраджували ті, кого я виніс на вершину. Мій генеральний інтендант Великої армії та Імперського двору, граф Дару, працював на російську розвідку як "паризький приятель". Два мої міністри Талейран (закордонних справ) і Фуше (поліція) мали псевдоніми "Анна Іванівна" і "Наташа" в одному відомстві. Моя перша дружина Жозефіна продавала мої секрети Фуше за тисячу франків на місяць. Моя сестра Кароліна з чоловіком видали мене австрійцям. Мої маршали… Хтось іде! Я знаю ці кроки, це лікар...
Він привіз ще одну порцію літератури, два англійські журнали (він постачає мене майже виключно англійські тексти): орган Королівської медичної асоціації зі статтею історика Джеймса Робінсона про те, як я був... імпотентом, і газета "Гардіан" зі статтею доктора Грінблатта, який стверджує, що наприкінці життя я перетворився на... жінку внаслідок синдрому Золлінгера-Еллісона... Скоро мені виповниться двісті років, а британські джентльмени не зупиняються, лише репертуар стає все більш підлим. Була вже моя содомія, бордель моєї матері, мені здавалося, що з цього брудного пальця більше нічого не висмоктати. А втім... Якою, мабуть, болячою є для них моя перемога!
Протягом п'ятнадцяти років мого правління англійський уряд платив усім ворогам Франції (цим довів власне суспільство до цілковитих злиднів і голоду), а також підтримував моїх внутрішніх ворогів, роялістську партію, яка в епоху Консульства здійснювала напади на мене і намагався обдурити французьку націю фальшивими гаслами, і врешті зазнав невдачі, тому що нація не дозволила спокусити себе зрадниками. "Партія, яка підтримується багнетами іноземців, – це завжди банда злочинців-невдах". Той самий народ голосуванням на плебісциті перетворив мене з консула на імператора, що, однак, змінило лише моє парадне вбрання. "Назва та форма правління не мають значення. Важливо, щоб громадяни були рівні перед законом і щоб правосуддя здійснювалося справедливо. Напівсправедливості не може бути, справедливість є неподільною!". В англійців це в крові, але вони трактують по-іншому: в той час на островах будь-яка спійманий голодуючий карався повішенням за крадіжку булки, незалежно від віку - раніше дванадцятирічних дітей і дорослих зрівнювали перед законом за допомогою шибениць.
Держава з таким високим ступенем цивілізації, в союзі з таким же справедливим царем, повинна була перемогти мене. Я виграв багато війн, але переможні війни також послаблюють переможця. Коли в російських степах моя зірка почала згасати в сніговій хмарі, яка зірвала з моїх вуст слова про те, що "Росія — це держава, яка найдовше йшла до світового панування", — англійцям не важко було купити решту монархів Європи. Мої союзники і мої власні маршали покинули мене - моя самотність розросла, як піраміда проклятого фараона. Лише поляки залишилися вірними до кінця, але цього було замало – десь у давніх судженнях було написано, що "хмара ворон роздзьобає орла" (Констант). У 1814 році козаки вже стояли табором на Єлисейських полях. "О, англійці, — погрозив я їм, — ви ще будете плакати над своїм тріумфом над Бонапартом, і Європа буде плакати з вами, коли її затоплять орди козаків і татар!". Проте виявилося, що конфліктів між союзниками чекати не довелося — Свята Єлена перетворила мою поразку на їхню поразку; міф про Голгофу працює надійно. Англійцям залишився лише той наклеп, яким вони користуються й донині – помста євнуха!