Мозаїка "Купання Венери", що збереглася у м. Тімгад (Алжир)
Я прокидався з видом на маленький порт, захищений від західних вітрів масивом Шенуа, з тугою за кладовищем Риму, що потопає в деревах і казково безлюдний після сезону. Прогулювався надморськими алеями, серед зрізаних через час колон, вдихаючи ту дивну атмосферу, в якій були афродизіакальні зародки давно вже померлих романів; саме це дурманливе повітря привело до того, що жінка берберійського царя Жуби ІІ, Клеопатра Селена (дочка знаменитої Клеопатри VІІ Єгипетської, коханки Цезаря), не бажала відійти звідси навіть після смерті – згідно з її побажаннями, її поховали неподалік Тіпаси, під кам'яним насипом, який існує і донині. В іншому місці узбережжя я знайшов могилу іншої жінки; знаходив камені, що мають в собі те, що англійці звуть "tell-tale-heart", серце, що оповідає.
Два з них – дві вивітрених барельєфа серед тих, що збереглися після захоплення міста берберами (371 р.н.е.) – виправдали мій сон в Тіпасі. Два силуети, чоловіка і жінки, що були якоюсь нікому не потрібною цифрою в лабіринті історії, шепотом минаючого часу – un murmure du temps qui passe – в залишили дещо чарівного, що Бог віддає на збереження рідко і без бажання. Ці два барельєфа дозволили мені відступити до одного тяжкого дня в ІІ столітті нашої ери. Часами, щоб йти далі, треба відступити. Іноді треба відступити навіть сильно...
Цей день добре пам'ятають руїни римської колонії Тамугаді, що лежать далеко від Тіпаси (на кордоні гір Аурес, за якими розстилається Сахара), де на каменях давнього залу для ігор, поряд з міським форумом, ми бачимо сильно витертий часом напис: "Venari-lavari-ludere-ridere-occest vivere"[4]... Але того дня, ще одного в пануванні династії Антонінів, мешканцям Тамугаді не хотілося сміятися, займатися любов'ю чи купатися у "impluvia" з гірською водою, хоча навкруги застигла страшна спека. На головній вулиці, Декуманус Максімус, густів очікуючий натовп. Найперші громадяни та вищі офіцери стояли в тіні величезної брили Арки Траяна, яка розкорячилася на дорозі до військового табору Ламбаезіс, де розташовувався третій легіон імперії – страшний африканський легіон Августа. Він того дня лякався найбільше.
Арка Траяна в Тамугаді (нині Тімгад, Алжир)
Людина, на яку вони чекали, прибувала з міста матері-вовчиці, з-під трону напівбога. Про нього було відомо небагато, але достатньо, щоб лишитися спокійного сну. Він походив зі старого патриціанського роду, чоловіки якого вже носили білі сенаторські тоги з пурпурною облямівкою. Він відзначився в боях з варварами на північних кордонах імперії, виконуючи накази з небаченою точністю і суворістю, що наводило жах не тільки на його ворогів, а й на підлеглих. Потім він командував першою когортою преторіанців Цезаря, користуючись його безмежною довірою. Він мав репутацію сяючого відвагою лицаря та силою найкращих галльських гладіаторів. Його звали Марк Емілій Сатурнін. Солдати називали його Мацер.
Сонце продовжувало свій шлях по небу, припікаючи землю, мармур і людей жорстоким спокоєм. У шепоті натовпу, що чекав, відчувався ледь помітний страх. Перед людьми лежала дорога, червона й порожня, що губилася в димному світлі обрію, створеного з летючого сахарського пилу, рознесеного вітром над гірськими вершинами.
Ближче до полудня в кінці дороги здійнялася хмара пилу, яка наближалася з стукотом копит. Троє вершників зупинили коней під аркою, сповіщаючи про в’їзд людини з Риму. Претор Тамугаді, Аурелій Серпенс, і префект міста, Клавдій Серцій, рушили йому назустріч з почесним караулом. Незабаром вони привели сановника на форум, і там усі були могли бути вражені тим самим подивом, що охопив їх.
Коли гість в'їжджав у місто, він був у шоломі, металічні щитки якого закривали майже все його обличчя. Зібрані побачили гордого вершника на нервовому жеребці, з високо піднятими двома головами, тварини і хазяїна, які ніби очолювали процесію в міфічну країну велетнів, де звичайні люди — карлики. Але коли, зістрибнувши з сідла, він зняв шолом і скинув запорошений плащ, постать, що з'явилася перед натовпом, ніби образила легенду про його суворість. Світле волосся, що обрамляло обличчя, настільки красиве, наче жіноче, і доглянуті алебастрові руки в коштовностях робили його подібним, радше, на імператорського пажа, ніж полководця. Лише жінки, що зібралися навколо дружини Сертія, Валентини, помітили — коли він піднімався східцями на форум — тонку мережу зморшок навколо оніксових очей, які мали щось від холодного леза ножа: такі очі спокушають або вбивають на відстані. Заміжні римлянки відчували ненависть до власних дочок, які не проти віддатися цьому подібному до статуї херувиму інакше, як у мріях. Місцеві жінки не вважали його чоловіком, бо суддя, який виносить вирок жінці, не є чоловіком. Тамугаді, Ламбесіс і вся Нумідія чекали вироку.