не принижуй їхньої величі!".
Про це попереджав Горацій в одній зі своїх пісень. Перед чим! Перед чутливістю, яка вбиває писання про почуття? Але я лише на мить впав у сентиментальність, знаючи, що Марк Емілій Сатурнін не пробачить мені, якби він міг це прочитати. А може, це попередження перед описом його смерті?…
Гаразд, я не можу про це писати, але я повинен сказати ще кілька слів.
Могилу Лельхін він викопав мечем в кам’янистій землі. На вершину невеликого горбочка поклав ніж зі знаками Таніт, підвівся й озирнувся навколо, здивований, побачивши, що так видно. На скелях навколо нього сонце ловило десятки сріблястих відблисків від пластин на грудях солдатів, яким було наказано захопити його.
Одного разу я спостерігав в Італії, на озері Комо, як гордий птах — орел, яструб чи сокіл (я не орнітолог, я не міг його впізнати, дивлячись на небо) — бився на смерть з центурією ворон.
Тяжко поранені й мертві, вони падали з-під хмар, мов каміння, скинуте Богом, аж поки нарешті не впав найбільший камінь, і над ним утворилися кола на воді.
Залишилися лише ці два барельєфи, мов два вівтарі на купі стародавніх каменів Тіпаси: символ богині Таніт у вигляді жінки з безіменним обличчям і силует римлянина-вершника, обличчя якого позбавили рис дощі і вітри. Я торкався його пальцями, як не годиться торкатися експонатів, але не з дурості чи снобізму – так я розмовляю з камінням. Ці залишки, у вигляді ямок,в яких уже не видно слідів інструментів скульптора, наче сама природа видряпала їх пазурами, все ж знайшли в собі сили розповісти історію того кохання, і я забрав їхній останній подих.
День, коли я прощався з Тіпасою, був хмарним. На березі рибалки лагодили свої перевернуті човни. У повітрі витав запах смоли та лляної олії. Над дальнім кінцем півострова нависла тиша, порізана голками блискавок. Знову й знову розчаровані чайки піднімалися з води й піднімалися в повітря з тією ж надією. Від них залишилися делікатні кола на темній поверхні затоки.
ОСТРІВ 7
ОССІАХ (КАРИНТІЯ)
БОЛЕСЛАВ ХОРОБРИЙ (ЩЕДРИЙ)
ШРАМ
"Польща... Влюбився я в твої рум'яна,
якими зоря встала з-за лісу -
і в твоїх золотих косах, і в твоїх женцях,
і в блискавицях літнього вечора,
і в реві зубрів, що ідуть до водопою...
І від ридання груди розірвуться... Боже!"
(Тадеуш Міцінський, "Король в Осіаху").
Ви стоїте перед церквою в стилі бароко, яка вже не має й сліду від тієї, яка була багато віків назад, і єдине, що залишилося від абатства, це пам’ять у вигляді кам’яної плити з осідланим конем без вершника. .і хочеться вити.
Оссіах[23] на однойменному озері в Каринтії, яка колись була незалежним князівством. Польська Свята Єлена, до якої кілька століть ходили в паломництво люди в ім'я поколінь, а сьогодні – ніхто! Церква фактично викреслила вигнанця з польських сердець і національної пам’яті. Сто пам'ятників, які є, треба переплавити, щоб зробити один в Оссіяху, але нам це і не насниться, борони Боже!
Людина, яка копається в історії, народжується або надто пізно, або надто рано, але зазвичай усвідомлює лише це перше, бо майбутнє є незбагненним. Ще занадто рано, якщо після моєї смерті вони знайдуть якісь дивовижні документи про людину, яка знайшла притулок в Оссіяху. І вже пізно, бо ці стіни вже пахнуть чимось іншим, і навіть мій гострий, як кинджал, ніс насилу вловлює пилинки тих моментів.
Належало б прибути сюди, коли ще стояв той середньовічний монастир вчених аскетів в бенедиктинських рясах, перед тим, як землетруси, пожежі та людська злість не обернули його в руїни. Це був один з камінних храмів на честь святого Бенедикта ("батька західного монастизму"), які були розсіяні по усій Європі. Він навчав – як перед тим пустельні мудреців Сходу і Заходу - що земля не може стати вітчизною для духа, а лише, щонайбільше, місцем тимчасового перебування для тіла, а також, що воля, така характерна для правдиво одухотворених істот, може бути реалізована виключно через самотність, що накладає обов'язок мовчки ігнорувати світ. Не з ворожістю, але і не братаючись з ним – ігноруючи його примітивні проблеми, які не повинні мутити сфер чистої рефлексії. Він намагався довести, що всі, які шукають товариства, є людьми внутрішньої пустоти і стразу, на відміну від мешканців цих гордих мурів, які дають почуття безпеки, хоча і не наповнюють легким оптимізмом. Історія, яку бачили звідсіля – політичні випадки, криваві війни, далекі походи, забіги дипломатів і куртизанок – являлися жалюгідним хаосом, позбавленим внутрішньої логіки, що не надається до великого синтезу. Єдиним гідним інтересу різновидом історії в її сучасній формі тут була історія знання і виображення, довга культура операції розуму, найдавніша, і заразом наймолодша, цивілізація піфагорійців, алхіміків, каббалістів і шаманів містицизму, всіх тих, які виявляли правду на "lingua sacra" найбільш комунікативних символів (від магічних знаків по математичні рівняння), приведених до простоти бісеру і прагнучих до створення правил, за допомогою яких можна впливати на процеси, які працюють у всесвіті дикунів. Багатство цієї гри охоплювало найцінніші перекази захованих традицій і культур, приводячи до того, що цей мікрокосмос людського духа інтелектуально перевищував все, що його оточувало. Але самотність, аскетизм, презирство до світу, пихатість і покора, пошуки абсолюту, демонізм і прагнення до святості, змішані в одному замкненому просторі, приводили до того, що до монастиря все частіше заглядав сатана. Тому небвгато з монахів, що проживали тут, зазнали сумнівів, тієї живильної і визвольної кризи, в світлі якої всілякі інтелектуальні зусилля, всілякі махінації гордовитого мозку робляться сумнівними, а на їх місце вкрадається заздрість по відношенню до кожного хлопа, що оре землю, до кожної пари закоханих, до кожних спітнілих чоловіка та жінки, бо вони є натуральними та огортають повноту життя, на противагу еремітам, які нічого не знають про труди, небезпеки та страждання.