Найулюбленіша, кришталева самотність ночі - розлад з різким світлом, що виявляє потворність життя - стає його залежністю. Він жив у ночі, яка пропонує притулок для інтровертів, Ельдорадо для внутрішніх авантюристів, розсудливість для побачень із багатомовними вустами мовчання; вночі, про що пише Антоній Кемпінський у "Ритмі життя":
"День — це панування розуму й реальності, ніч — панування таємних сил, диких пристрастей, екстазу, просвітлення й панічного страху. Людина не може жити тільки вдень, їй потрібна і ніч. Звідси його тяга до психозу, до іншого "бачення світу", відірваності від реальності".
Усе життя носив він в собі тугу по добру, що перемагає зло, до світу казки, який є вічним людським протестом проти неприємної буденності. І він матеріалізував це, будуючи замок із казки, в якому поціловані принцеси не перетворюються на жаб, мандрівні лицарі не ґвалтують Попелюшок, принцеси, які сплять із сімома гномами одночасно, не брешуть, що їхні синці від горошинки, що лежить під сьомою піриною, вовки не носять шапочок, золоті рибки – це не піраньї, Гамельнський флейтист не грає оглушливих гімнів, Вирвидуби не здирають пір’я з райських птахів, а Снігова Королева не топче своїм Коником-Горбокоником сади, де цвітуть троянди.
Після смерті Людвіга називали "будівничим замків зі сну". Але зі сну був лише один. Решта були відтворенням існуючих замків, що практикувалося з давніх часів: китайський імператор Ши-хуань-ті побудував 270 палаців, кожен з яких був копією палацу якогось ворога, якого він переміг; Халіф Гарун ар-Рашид, бажаючи вгамувати тугу грецької рабині, побудував для неї копію її рідного міста; багатий македонець у Ресені винагородив свого сина за завершення диплому копією замку Луари; Венеціанську площу Святого Петра відтворили в Епкоті, штат Флорида. Тавро з дзвоником; Іранський промисловець Хабіб Шабет побудував копію Малого Тріанону в Тегерані за 15 мільйонів доларів...
Людовик II мав не лише пастиш Тріанону (Ліндерхоф), але й квазікопію Версаля (Герреншімзеє) через заздрість до могутності Людовика XIV: через тугу за короною, яку не могло принизити вигнанням Лоли Монтес і Ріхарда Вагнера. І, мабуть, із цікавості, чи закрив "король-сонце" найпотворніше обличчя у Франції маскою з чорної тканини, яку легенда назвала залізною маскою, бо він сам наказував носити чорні маски своїм лакеям, чиї фізіономії суперечили його відчуттю краси. Такі самі маски, як та, що була на обличчі вбивці з парку Хофгартен. Або як та, яку міг носити той, хто хотів убити баварського короля - він міг без проблем наблизитися до нього, прикинувшись слугою в масці...
Замок Людвіга ІІ Нойшванштайн
У Ліндергофі та Герренкімзе, серед стін і картин, що віддають шану Людовіку XIV, він почувався абсолютним володарем у стилі великого Бурбона – розігрував перед дзеркалом свій театр всевладдя, про який мріяв з дитинства (перші французькі слова, яких він навчив, були: "l'etat c'est moi!" ("Держава — це я!" — слова, приписувані Людовікові XIV Вольтером, але мало хто про це знав). Але ці два монументи наддержавної ностальгії не були найвищою сходинкою його будівельних мрій. Улюблений замок красавця Віттельсбаха, для якого "краса була єдиною формою любові" (як підкреслював де Пурталес), народився від середньовічних легенд; це був один із тих замків, в яких люди завжди ховаються, таємно вірячи, що реальність — це брудне слово, яке, ймовірно, придумали іноземці. Деякі навіть будують великі моделі таких замків, як доктор Гаррі Фурньє в Агрілі (біля Філіатри, на Пелопоннесі). Але це не те саме, що будувати справжній середньовічний замок, який є більш автентичним, ніж справжні. Для цього потрібно мати королівську фантазію.
У 1867 році Людвіг дізнався, що замок П'єрфон був перебудований в дусі романтичного історизму знаменитим Віолет-ле-Дюком, який вважав, що знає середньовічну архітектуру краще, ніж середньовічні каменярі, тому він повинен "поправляти" пам'ятники, надавши реконструйованим будівлям форми, які були "чистішими за стилем", ніж оригінальні. Раптова думка: у Баварії можна було б зробити те саме з якимось зруйнованим замком!.. Так, але це була б лише напівказка а-ля Віолет-ле-Дюк. Це означало б показати себе боягузом. Він не милився. Це був вибір між викраденням дівчини з її дому або розплатою з дівчиною в публічному будинку. Він обрав фантазію замість методу.
Нойшванштайн
Він призначив для будівництва лісистий пагорб над Альпзеє ("Це найкрасивіше місце на Землі, - писав він Вагнеру, - священне і недоступне"). Проектантам, які мали представити свої пропозиції, він пояснив, що мова не йде про заяложену неоготику, в якій не захоче жити жоден гном чи стрига, а про друга: "Мої замки — мої найкращі друзі". Він обрав проект... театрального декоратора (звичайно ж!) Крістіана Планка, сповнений казкових веж, шпилів, що пронизують небо, галерей, зубців, машикулей, біфоріїв і трифоріїв, а 15 вересня 1869 року було закладено наріжний камінь замку Нойшванштайн.