Десь у внутрішній частині Монголії є ці дивні, незвичайні місця, де нарахували майже тисячу безголових чоловічих статуй. Вчені не знають, хто їх відбив і навіщо - скільки всього вчені ще не знають! Загублені в безкраїх степах, покинуті, як безплідні скелі серед неосяжних хвиль, хлестані вітром, що ковзає по травах, — вони співають пісню про те, що вже минуло і не минуло, про минулі століття і загиблих героїв, про перемоги і трагедії, останні ночі підкорювачів і марнославства, про сходження на найвищі вершини...
"Бо вся земна слава не варта зусиль!
Як і Слава, ця мінлива і блудлива стерва.
Виганяй її зі своєї уяви якомога швидше,
Зрештою, вона просто повія, яка хоче, щоб її трахали!"[6].
Армія безголових людей, ніби ураган зірвав їм черепи і переніс їх на острів Пасхи. Чути лише звук мертвих м'ячів, що летять із ший в космічну яму, мов повітряні батискафи, як ці ганчір'яні кулі із заплющеними очима й вухами падають біля ніг жінок, як на картині Джорджоне, де Юдита тримає оголену, переможну ногу на голові Олоферна, що котиться по землі.
Джорджоне. Юдита (1504 Ханс Бальдунг Грін. Юдита з головою Олоферна (1525)
6
Уривок з "The Sot-Weed Factor" (Фактор бур'яну) американського поета і письменника Джона Барта.