Вальдемар Лисяк – Безлюдні острови, глава 8-2
Для цього голосу у світі голосів немає еквіваленту. Йому не знайдеш жодного порівняння. У ньому є все. Коли лунає цей голос, чуєш заклинання африканських шаманів, молитви буддистських ченців, бій дзвонів, циганські дримби, виття арабського муедзина, єврейського кантора та породіллі, йодлювання тірольців і курликання відлітаючих журавлів, усі мислимі й немислимі відтінки тонів електронних звуконаслідувань, від стогону поліцейської сирени до синтезатора Муга. Цей голос дзижчить, шепоче, скрегоче, хрипить, задихається й верещить, вібруючи в повітрі зі скигленням підкореної сили. Всесвіт звуків, абетка чарівних складових фонетики, музичне tutti frutti, тотальна вокалістика із набором фарб. А масштаб цієї какофонії – чи я знаю, чотири з половиною октави! Найбільший співак грецької міфології Орфей, якого вбили вакханки (менади) і чия відрубана голова попливла на лірі на Лесбос, весь час співаючи, не зміг би витягнути так сам. Для цього потрібні всі разом.
Град ридаючих відсічених-відрубаних голів, зображених сюрреалістами: Де Кіріко в "Прогулянці філософа" і в "Співі кохання", а Далі в картині "Старість, юність і дитинство".
Сальвадор Далі,"Старість, молодість, дитинство", 1940
Стоять у просторі степу, як верстові стовпи, великі борці — цілісні, аж по шию. Сонце обливає теплом трав’янисту рівнину, відкидаючи глибокі тіні під ноги цих калік. Але тіні не мають голів, бо це тіні жінок. Святий Іоанн має їх дві!
Це Саломія, дочка Іродіади, прототип прекрасної дівчинки-маріонетки з "Казок Гофмана" Оффенбаха, цієї механічної ляльки, яку відчайдушні зусилля професора фізики Спаланцані спонукають до штучного життя. Вона танцює, як андроїд-балерина, заведений Вокансоном або Дрозом, доки спадна серія півтонів не вкаже на те, що пружина розкрутилась і перестала діяти.
"А коли дочка тієї Іродіади увійшла, танцювала і сподобалася Іроду та тим, що разом сиділи, цар сказав дівчині: Проси в мене, чого хочеш, і я тобі дам. І він поклявся їй: чого б ти не попросила, я дам тобі, навіть половину свого царства. Вона вийшла і сказала своїй матері: Чого мені просити? Та відповіла: Голову Іоанна Хрестителя. І зараз поспішно прийшла вона до царя, кажучи: Хочу, щоб ти негайно дав мені на блюді голову Іоанна Хрестителя.
І засмутився цар; заради присягу і для тих, що разом сиділи, він не хотів її засмучувати, але послав ката і звелів принести його голову на блюді. І відтяв той його в темниці, і приніс голову його на блюді, і дав дівчині, а дівчина віддала її матері своїй" (Євангеліє від Марка).
Другою тінню біля підніжжя безголової статуї генерала воїнства Христа є Іродіада. Але це бліда тінь, не варта уваги. Найбільші з богохульних лицарів пера зосередилися на Саломії, дискредитуючи біблійне послання, оскільки інша традиція стверджує, що ця таємнича дівчина, ім'я якої дав лише в V столітті Ісидор Пелусійський, мала гріховну пристрасть до Йоханаана (давньоєврейське - Іоанн), і це кохання було основою драми. Ця історія збереглася в арабських апокрифах, згідно з якими Іоанн відкинув розпалену Саломію, образливо називаючи її "насінням розпусниці". Ця традиція швидко проникла до Європи. Вже в середині XII століття в латинськлму творі "Reinhardus Vulpes" фландрського магістра Нівардуса, Саломія окроплює відрубану голову слізьми і, мабуть, "хотіла б вкрити її полум’яними поцілунками", але це виняток – у мистецтві середньовіччя це Іудейська принцеса, як правило, представлена як досить пасивна учасниця драми, скромна, байдужа, збентежена чи налякана статистка. Так само в мистецтві та літературі епохи Відродження, бароко та неокласицизму варіант закоханої Саломії відроджувався лише слабким відлунням, бо Контрреформація та її інквізиційні наступчині не любили подібних жартів чи взагалі знущань зі Святим Письмом, а Просвітництво не любило релігійної тематики. Лише в ХІХ столітті стався літературний вибух: Гейне, Ґуцков, Малларме, Банвіль, Флобер, Гейзе, Зундерман, Гельд, Уайльд, Каспровіч та інші; в одних Іоанна шалено любить і ненавидить Іродіада, а в інших (особливо у Уайльда) саме Саломія шалено кохає пророка-аскета, а потім або цілує його мертву голову, або танцює в садо-еротичному безумстві, тримаючи цю голову на тарелі. Художники і скульптори зайшли ще далі (надто далеко) у кітчевому буквалізмі. У творі Альберта Обле Саломія пестить голову Іоанна, дивлячись на нього з хтивістю (не кажучи вже про огиду); у роботі Карла Гебхардта вона притискається губами до мертвих вуст святого; у Гуго Крауса вона відчуває задоволення, притискаючи ці губи до власних грудей; а в скульптурі Карла Бюргера голова Іоанна застрягла вже не між двома оголеними півкулями грудей Саломії, як у Крауса, а між її стегнами, в промежині безсоромної жінки, що стоїть на колінах!