— Здоров був, Микольцю! Це я, Льоня Кацап!
Як він вилетів з-за дерев, як кинувся до мене, вже не перевіряючи, не сумніваючись, бо ж є люди, голос яких пізнаєш скрізь і завжди, незважаючи на час і обставини, що можуть розділяти їх, коли та людина чомусь западає тобі в душу одного разу і вже залишається там довіку.
Високий, худющий, він уже й за мене став вищий в останні півроку, тільки що худий страшенно, Колька кинув автомат, підбігши до мене, схопив мене в обійми і кинувся цілувати, плачучи і примовляючи: «Льоню, ти живий, ти повернувся живий! Яке щастя, Льоню, яке щастя, що ти тут, що ти живий, яке щастя!»
I я відчув раптом справді, яке це щастя, що я тут, живий, вільний, що є на світі оцей нескладний підліток, що так зустрів мене, мабуть, кумедним здався би він комусь у цивільні часи у валянках і фуфайці, у великій кудлатій шапці, все йому хотілось виглядати хвацьким бійцем, а виглядав здебільшого ще гидким каченям, але ж і душі в ньому, скільки в ньому душі і людяності, і якоїсь вищої віри, живого тепла, яке в ту мить так зігріло мене, що стало мені навіть дивно: як це могла пройти ота чорна кішка між нами, безглузде, короткочасне і не варте уваги наше розходження. Тепло його щоки біля моєї серед цієї морозної ночі, і враз тупий біль в обпечених своїх, а потім змерзлих руках, і втома мене пройняла раптом і майже млость, усе вже було позаду, і я сказав, тримаючи ще його в обіймах, але раптом уже майже втрачаючи свідомість і осідаючи на нього усією своєю вагою:
— Миколко, друже мій, в мене руки…
Він тоді лиш глянув на мої руки, зойкнув і готовий був уже нести мене в табір, але я таки пішов сам, я ще міг йти, обпираючись на нього, трохи похитуючись, уже до другого дозору, а Миколці одразу ж наказав:
— Ти вартовий! Йди на місце! Я попрошу, щоби тебе замінили зараз, а поки що — стій! А раптом за мною якісь гості…
Я знав, що нема за мною гостей, не могло бути, зараз у цьому лісі я знав чи не кожне дерево, я йшов від Тростянця колом, зробив дві вісьмірки стежками, як і завжди, коли вертався із завдання з групою, доки попростував до табору, що ж, порядок мав бути скрізь і завжди, а надто у війську. Ми ж таки армія, хоч і партизанська…
Я дістався вчасно, щоби перейняти групу, яка вибралась мене рятувати. Чутка, що я повернувся, підвела на ноги увесь табір. Лікарі, а біля них і Тетяна, Миколчина мама, заходились біля моїх рук. Вони перемовлялись, вирішуючи, що і як зі мною робити, я ледве гамував біль від їхніх дотиків, a вона дивилась на мене зараз так, що я почувався дурнем за всі свої попередні настрої і метання, за сварку з ними, за те, що було. Проймала мене зараз світла радість, що все зле зараз позаду.
He моя вина, ця жінка ось, і все тут. Гарна, приваблива, але не моя. Чи вольовитості в ній забагато, як на мене, чи то стрімкості отієї в руках, чи погляд її, орлиці, з-під тих густих чорних брів і насторожував і приваблював водночас, не знаю. Тільки подобалась вона мені, це напевне, але і стрим у мені був якийсь до неї, теж правда.
А спрацювало в мені тоді звичайне чоловіче самолюбство, дурне, навіть спрощене — і сам не гам і другому не дам!
Миколка відчув це, відчув мою неправоту, і вступив на захист матері, принципово, переконано, твердо, хоч як йому було не прикро йти проти мене.
З отаких і бувають люди, саме з отаких! Він же себе мусив перемогти, щоби виступити проти мене, себе насамперед, не кажучи вже про те, що кохання його матері і Степана теж для нього, мабуть, десь у глибині все ж не найприємніший момент.
Напевне, він би залюбки бачив на місці Степана мене, а може… Хто його зна, може в тій ситуації теж були б якісь непорозуміння, тільки іншого характеру… Але зараз він переміг себе, і встав за те, в правоті чого був переконаний, хоч йому в цю мить не надто було легко, проти того, кого любив, а хто виступив зараз із недоброго, неправильного боку.
Важко малому зрозуміти, що таке втратити людей, яких любиш, отак зразу — і дружину, і сина. Ніби й не було їх ніколи, ніби вони наснились мені, і все моє минуле життя наснилось мені, а зараз існує в реальності тільки це: цей ліс і війна, тільки мій диверсійний загін, а чи точніше — група, і довготелесий, нескладний чудовий Миколка, і все це реальність, правда життя, а все решта — неправда.
Інколи мені здавалося, що до життя мене пробуджує саме він, Миколка, хоча це я вчив його, я розповідав йому, що бачив, що встиг за свої роки, у що вірив і чим жив.
Він усе те хапав на льоту, поділяв, але раптом міг сказати: