Дверцята пічки були в моїй кімнаті.
У печі тріщало і палахкотіло, її набили вщерть перед тим, видно, як мене сюди кинули, бо надворі стояв п’ятнадцятиградусний мороз, а німаки хотіли тепла.
Дверцята маленькі, а я великий, у трубу тут не вилізеш. Я знову підійшов до вікна. Крізь шибу у темряві проступали контури засніжених дерев, мабуть сад, далі пліт, далі поле… I там — воля, там шлях до лісу, до побратимів.
Я схопив за фати і струснув вікно. Вікно поворухнулось трішечки, але не ґрати, а все разом, бо так щільно були вбиті в сталеві прутки, в деревину рамки, що здавалося, що вийняти їх звідси неможливо.
Я знову пішов колами по кімнаті і чомусь подумав про нескінченність усього і конечність людського життя, про безмежність заглиблення у будь-що… Дерево, залізо, людина… Різні предмети, явища природи, одного може завтра не стати. Повітря, вогонь…
Вогонь. Можна влаштувати тут пожежу… Вискочать поліцаї, загасять її, і якби навіть відбивався, або поб’ють, або просто застрелять… Hi, вогонь, аби підпалити щось… Дерево… Підлогу? Hi. Стіни? Hi. Двері? Так, але ж залізом оббиті! Hi. Ґрати? Hi… Чекай, а раму! Це ж дерево! А ну-но…
Я відчинив дверцята пічки, і на мене дихнуло гарячим подихом розпечене вугілля…
Вогонь, дерево, людина…
Побачимо!
Я палив ту раму вічність, безмежну кількість часу, бо ще ж додавався і жагучий біль у руках, бо вуглини пекли не лише деревину віконної рами, але з іншого боку й руки людини, що тримала їх.
Я здер з себе сорочку, загортаючи їх у шмаття, але вуглини швидко пропікали тканину і дуже поволі — деревину рами…
Дуже поволі… Але пропікали-таки.
I десь уже під ранок, коли засіріло небо, я у відчаї вже схопився перепеченими руками за ту раму і з усіх сил шарпонув її, і раптом вона піддалась, зі скрипом, з гуркотом піддалася, пішла на мене, і я ледве втримав її, аби вікно не впало на мене разом із ґратами та рамою.
Я витяг вікно з рамою і поставив біля стіни. А потім ледь трохи віддихався, застібнув фуфайку, визирнув крізь отвір, і вискочив у засніжений сад, і побіг ним, потім перескочив через паркан і погнав полем туди, де вдалині чорнів привабливий сутінок лісу, рідний, теплий, приязний, прихисний наш, партизанський ліс.
Кілька годин біг, а потім брів лісом, потім знову біг, знову біг, і хиталися переді мною понічне зоряне небо і тіні повитих у сніг дерев, і здавалося — це і є безмежність, нескінченність, оцей вічний біг, ця шалена втома, ця знемога і біль у руках, пекучій біль в обох обпечених руках і морозяна ніч… Хотілося зупинитися, сісти десь під деревом і спочити, відсапатись, перевести подих… Hi, я знав, що ні, бо інакше нинішня нескінченність обернеться кінечністю мого життя, ще безглуздіше, я просто замерзну в лісі, я, сибіряк, знав, що таке мороз у лісі, ні, казав я собі, ні, і чув раптом десь в середині себе Микольчин голос: «Що ти думаєш про зорі, Льоню, а чи тебе не захоплює слово “безмежність”?» Може, я вже марив, може, втрачав притомність, вперто, однак, просуваючись уперед, дорогу я знав, а зупинитися я… Просто не мав права, оце і є безмежність, оця переконаність у своїй правоті, в силі своїй, у тому, що однаково ти виграєш, а якщо навіть і ні, то зробив ти усе до кінця, виклав себе до останнього подиху, а тоді нехай виграє навіть хтось інший… Оце і є безмежність…
Гула земля від вибухів артилерійських снарядів, здригалась від невмовкаючої стрілянини автоматних і кулеметних черг, вибухів гранат, горіли дерева, іржали, хрипіли коні, кричали поранені, бій тривав незупинно упродовж багатьох годин, важкий, величезний бій, і падали мертвими люди, текла кров і багряніло небо, хоч день лиш котився на захід, та небо багряніло від пролитої крові.
Лісова армія народних месників потрапила в кліщі і зараз важко відходила з боєм, прориваючи вогняне кільце ворожого оточення.
Прорвали-таки й відходили потроху з боєм, звужуючи прохід, аби обози пройшли першими, a потім одна за одною групи і загони. Кілька груп тримали фланги з боків проходу, прикриваючи товаришів, і вже зовсім мало лишилося партизанам відходити, як в одній з груп відрізали фашисти групу з кількох чоловік за невеличким пригорком, з розлогими кущами і повели на них вогонь зусібіч.
Довго строчив кулемет, випльовуючи смертоносні слова у ворога, але й він замовк, один за одним захлинались у зливі ворожих куль автомати партизанів, і раптом підхопилися партизани, вони уп’ятьох в повен зріст і кинулись кинджально з автоматами на прорив. На чолі їх один у шкірянці кричав: «Уперед, хлопці!» — і пробили вони вороже кільце! Та раптом скошений кулею упав один, самий юний. На мить зупинився той, у шкірянці, підхоплюючи юного товариша свого, аж пропекли і його ворожі кулі, упав праворуч.