— To одне, a то інше, треба писати, аби не забулося, аби молодші пам’ятали тих, хто боровся за
Україну і тих, хто загинув у боях за неї.
Це не просто слова, це потреба духу, збереження тієї енергії, яку вони віддали за наше життя, втративши свої. Хотілося би, щоб молодші записували від нас усі факти війни, які ще є в нашій пам’яті, а ми теж не вічні… Треба, щоб всі знали про тих, хто загинув і хто вартий пам’яті про себе…
— Теж правда.
— Тату, ти якось розповідав про Колю Мовчана. Скільки йому тоді було? — втрутився в розмову Любко.
— Десь біля шістнадцяти мав, як загинув, не було ще й шістнадцяти, це я напевне пам’ятаю. Він у кінній розвідці був останній час. А мати його й досі жива, ми й зараз листуємось… Вона зі Степаном, моїм помічником, по війні одружилась, a потім… Обоє в таборах пробули багато років, але дітей мають, і до табору встигли і після табору… Здорові волинські селяни!
А ще ж у нас був Льонька Кацап, який був хлопець! Просто улюбленець загону. Всі його любили. Красень, високий, кучерявий, тонкостанний! А хоробрий! Найхоробріший з усіх, мабуть!
— А чого прозвали його так зневажливо — Кацап? — подав голос Лукаш.
— Та він десь із Донбасу був родом, по-українськи на початку поганенько розмовляв, от його і прозвали Кацапом. To так, як кажуть, люблячи. Він потрапив у німецький полон на початку війни, утік звідти і прибився до нас. Виявилось, з москалями в нього свої рахунки. Попересаджали там його родичів у тридцяті роки, а когось і розстріляли. Коротше — наш був хлопець Льонька, свій в дошку, Лукаше. А він не ображався на Кацапа, ні, він вважав, що розвідникові краще мати кличку, ніж прізвище, про всяк випадок сам себе так називав…
— Слухай, розкажи ось Лукашеві, як ото вони з Миколкою зустрілися, тоді під Турійськом, і як то все було. Я кожен раз, коли про це чую, то в мене мороз по шкірі йде… — не вгавав Любко.
— Ну, по-перше, треба знати всю їхню історію, непрості то були взаємини. А ще справа в тім, що під час бою все часом мішається. Льоня, наприклад, теж був певний час у кінній розвідці, a по-друге… ніхто не знає, і в житті, як один сходиться з іншим, і чому… А вже в бою і поготів… Щось взагалі єднало їх, попри те, що один був дорослий, а другий юнак…
В лісовій гущавині на узвишші, що піднеслося серед трьох озер, розташувався великий партизанський табір.
Про те, що живуть тут віддавна, свідчили б хоч і землянки із дерев’яними дверима, стаціонарна кухня, чимале й доволі просторе приміщення, напівземлянка-напівбарак для медсанбату, та багато іншого.
У таборі було чимало жінок, дітей і старих, усе цивільне населення жило трохи далі, в глибині пущі, також у збудованих стаціонарних землянках.
Скрізь тут панував порядок — в одному місці імпровізована стайня для коней, в іншому щось на зразок клубу, бо й лавки там і підмостки, що видавали сцену, ще в іншому акуратними рядами вишикувались землянки і намети бійців.
Надходив час відходу до сну, порядок тут був укладений суворо, і в цю останню вільну годину після вечері, між дев’ятою і десятою вечора, партизани звичайно збиралися групками, вели свої приватні розмови, ділились спогадами і мріями, одне слово, це були години справжнього мирного життя.
Хтось розповідав анекдоти, хтось тихенько награвав на гармоніці і співав упівголоса, хтось жартував з медсестрою, а хтось вже зосереджено готувався до завтрашнього рейду.
Стояв теплий, літній вечір, початок серпня на Волині завжди теплий і лагідний, фашисти в цей період також якось поводили себе на диво тихо, день минув, як мирний.
Та це майже завжди означало, що завтра буде щось інше, що завтра війна нагадає про себе, і може, суворіше й жорстокіше, ніж учора. Але сьогодні, так, сьогодні був теплий літній вечір, і зараз, в цю хвилину, був мир. В усякому разі для тих, хто незабаром шикувався спати.
На обрізку колоди, що вочевидь вже не перший день служила тут лавкою, сиділи двоє і розмовляли.
В сутінках не розрізнити було їхніх облич, ані їхніх фігур, лиш no силуетах можна було б здогадатись, що один хлопчак, а другий старший, що розмовляють вони, як люди, що знають один одного віддавна, що говорить кожен так, як говорив би й собі.
Так говориш, коли дивишся в ніч, у темряву, в інший бік, але бачиш перед собою ту людину, до котрої звертаєшся, бачиш її іншим, особливим зором, хоч і сам про це не знаєш, бо живеш, як дихаєш, мовиш, як сниш. Коли звертаєшся серед понічної темряви до когось, хто тебе слухає, то як він тебе справді чує, не важить, що риси обличчя його пойняв морок, що ледь світяться очі під примарним світлом місяця, бо насправді саме отак і видно людину найкраще, і чути її найглибше, і говорить вона найправдивіше і найвідвертіше.