Німці за ним і не бігли далеко. У надвечір’ї постріляли, постріляли, та й махнули рукою! Пощастило Степанові…
А тут, у загоні, підлікувався трохи. Перевірили його через певні канали і дали мені у розвідку. Зжилися ми добре і відразу ж. Він хлопець місцевий, з Волині, російською не говорить, а я по-українськи ніяк не вивчусь. Як щось скажу, то й досі всі регочуться. Так мене і охрестили Кацапом, як вони тут на русаків кажуть, навіть приємно. Та яка різниця, аби з людьми — по-людськи, ото найспільніша мова. I зжився я тут з хлопцями якнайкраще.
Про лихо своє з родиною я не розмовляв ніколи, але всі розуміли. А до мене взагалі всі чудово ставилися, і той же Степан…
А як він співав:
Німаки в село як вступили,
To перестрілєли всіх псів,
I вуйка Омелька забили,
Бо він в псєчій буді сидів.
Німака стояв з машінгвером.
Й сі цілив у наших хлопів,
А Місько тікав на ровері,
Німака йму кулко пробив.
А Штефко — той був дурнуватий,
3 гралєма си кинув на чон,
А чон йму си трафив жилізний
I Штефкови рушта потовк.
А цьоця Маруся, що Штефка любила,
Залізла під стріху і там сі спалила,
Стоїть на фільварку фігурка маленька,
To всьо наробила война.
Отак ми і жили. He можна було з війни і з нашого лісового життя робити тільки трагедію. Без жартів життя не рухається нормально.
Певна річ, що я спершу в тій пісні нічого не розумів, бо то було не просто по-українськи, а вже зовсім на діалекті.
I що «рушта» — то ребра, а «чон» — то танк, a «грале» — то вила, — я повинен був вивчити і зрозуміти. To вже майже для мене була іноземна мова. Але на діалекті і жарти і пісні ніби цікавіше сприймалися і справді дуже бавили людей, а цього було треба, аби не зосереджуватися на біді.
Все почалося, коли прийшла у загін Тетяна, з дітьми. Дивовижна жінка, чоловіка-вчителя розстріляли совєти за день до приходу німців у фортеці Любарта в Луцьку, разом з іще п’ятьма тисячами заарештованих, переважно інтелігенції. Вона сама з-під Луцька, кілька місяців минуло, побачили усі, що німці не кращі ніж совєти, то Тетяна почула, що є наші партизани в лісі, знайшла хід і разом з дітьми — в УПА.
Миколці було тоді чотирнадцять, а Зіні й того — десять. Отак і жили у загоні партизанські діти разом із матір’ю…
Гарна була Тетяна, ой гарна ж, і років їй було ледве за тридцять, чорна довга коса, очі циганкуваті, і вдача сувора, тверда і водночас добра і по-материнському лагідна.
Але ж і заболіло якось мені, коли побачив Н. Заболіло, щось озвалось всередині відгомоном, болем, порожнечею. Тугою і пусткою. I замовкло.
He час зараз, і не міг я, і не хотів. He хотів нічого бажати, тільки воювати, тільки бити фашистів, тільки…
Миколка попросився до мене у розвідку. Може, тому, що не дозволив я собі до його матері прорватися початковим своїм почуттям, може, ще чомусь, але припав він мені до серця, як рідний.
I він від мене майже ні на крок, аж Тетяна сміялась. Дивись, Льоню, він у тобі і батька і брата бачить водночас. He смішно було тоді їй, я знаю, але вона по тих словах усміхнулась і пішла в свою медчастину. А в мені знов щось зойкнуло всередині, і знову я замовк, прислухаючись до себе, і не почув більше нічого.
А час минав. Уже рік минув, відколи Миколка прийшов до мене у розвідку, вже скільки бойових операцій ми провели, і німці поволі відкочувалися на Захід, і вже частина України була вільною від німців, і зняли з Ленінграду блокаду, і перемогли під Сталінградом. Так… Перемогли. А що чекало нас усіх тут, нас, упівців, які воювали проти німців, але не приймали совєтської влади? Я, як і всі, з одного боку радів, почувши про Сталінград, радів нестямно, а вночі мало не вив від горя, що накотило на мене з новою хвилею…
Родини в мене вже не було.
Ми всі сподівалися, що Захід не допустить повернення сталінізму в Західну Україну і тут настане новий нормальний лад, як у західному світі, що американці відкриють з часом фронт проти совєтів і поставлять комунізм на коліна.
Такі були у нас тоді сподівання, про це говорилося і мріялося.
Ще кілька місяців тому я підмітив, що Степан у медчастину почав учащати, по кілька разів на день туди бігає. Але спершу ні про що гадки не мав. Молодий він дуже, навіть за мене молодший на два роки, куди йому…
Але якось я зібрав розвідників, і після розгляду справ, дивлячись впрост на Степана, сказав, щоби не забивали нічим дурним собі голову, зараз не час для кохання. А надто для поверхових, тимчасових романів. Зараз війна, на все решта потім буде час…