Выбрать главу

Аж тут закликав мене командир і наказав приймати окрему групу, а точніше невеликий загін у нашому партизанському з’єднанні, на той час ми вже виросли в численності, мали свої гармати, одне слово, лісова армія…

Начальником розвідки лишили замість мене Степана Ковальчука, ну а Миколка теж… Лишився з ними.

Ще тиждень тому це здалося б мені неможливим, я думав, що насправді його дуже люблю, a зараз навпаки — мені важко було на нього дивитись, в моїй фупі він бути вже не міг. Це було прикро і навіть дуже, все було прикро, ще й погляд Тетяни, в якому була, я-почував, настроеність на самозахист і водночас відчуття провини, в якій вона ніби й не була винна. Любов зла, полюбиш і козла. Але позірно її погляд був, як завжди, чіткий, суворий і певний себе і того, що за нею. Вона вже своє мала, вона мала свою радість, своє маленьке щастя, і готова була його обороняти.

Та біда приходить неочікувано і тоді, коли чекаєш її найменше. Щойно подумаєш, як все добре, — і ось біда. Такий дурний закон цього світу, кажуть, щось тут з енергією всесвітньою, з добром і злом, з Божою волею, усе переплетено і одне поглинається іншим і разом виходить нуль, великий круглий нуль, якесь дурне нічого, ніщо, ніяк, нізвідки. Власне до того, як я побачив кохання Тетяни і Степана, я почував себе майже щасливим з Миколкою і Тетяниним теплим поглядом, який, мені здавалось, обіцяв багато чого попереду. Я думав, що з часом все стане на свої місця, я починав відтаювати, як лід по весні, і почувати, що шукаю зустрічі з нею, що мені потрібен її погляд, тепло її слів, і такий близький мені, як рідний, її хлопчик.

Задовго чекав, і загубив, не знайшовши. He cyдилось.

I от одного дня розвідники вернулися з важкими втратами, наткнулись на засідку, кілька чоловік загинуло, відступали в ліс з боєм, а Ковальчук, поранений в ногу, здається, потрапив у полон.

Наступного дня стало відомо що він, тут неподалік у Колках, в лікарні, ногу поклали йому в гіпс, видно, хочуть як слід допитувати, довкола лікарні чергують німці. Але там серед українських поліцаїв є один наш, засланий туди бандерівець. Він і передав відомості про Степана.

Слава про мене, як про розвідника, йшла неабияка, чого тут придурюватись, я знав, як про мене говорять і як на мене дивляться. По правді, щастило мені, ось і все. Однак я добре продумував військові операції, і провадив їх доволі холоднокровно, і зараз… Як я повинен був вчинити зараз?.. Я бачив перед собою очі, які ніби не дивились у мій бік ці дні, але вочевидь невідступно були зі мною — це очі Тетяни і очі Миколки, і навіть очі маленької Зіни, я відчував на собі їхні погляди і знав, що хоч і важкі обставини склались, але не спробувати не можна.

А Степан?.. Такий чудовий хлопець, відважний, той концтабір позаду, а тепер — закатують. Hi!

Я викликався на спробу звільнити його. Зараз маю ще дві години на відпочинок, і будемо виходити. Чому ж я не можу спочити? Чому не можу зосередитися? Думаю, як вони поставляться до цього? Як розцінять? А чи насправді думаю я зараз про них? He знаю. I взагалі — про що мова, я йду рятувати хлопця, свого товариша, і це вище за усілякі ревнощі. Я вирішив і мушу вчинити так, попри всі можливі і неможливі думки…

Уявіть собі, що вам чотирнадцять років, і ви опиняєтесь в біді, яка прийшла на Волинь у тридцять дев’ятому, коли всі сподівались звільнення від польського тиску на українців. Із совєтами прийшло щось набагато гірше, заарештували, а потім розстріляли батька. 3 приходом німців можна було хоч знайти його тіло у фортеці Любарта, де за день до з’яви німців у Луцьку розстріляли совєтські кулеметники усіх заарештованих.

Треба було оте все пережити, передумати, переплакати, і врешті, коли й німці почали заарештовувати українських патріотів, мама втікла з нами до УПА в ліс.

Було і страшно й цікаво. Я не дуже-то добре вчився в школі при совєтах, все було якесь інакше, ввели вчити російську мову, а польську відмінили, почали розповідати нам про Лєніна і Сталі-на, і я тікав з уроків, і мене хотіли виключити зі школи, а я знав, що тато заарештований, і не хотів у цій школі вчитися, бо мій тато був вчитель і нічого нікому поганого не зробив. Був активістом «Просвіти», їздив по селах, агітував людей за українську мову і культуру… Його заарештували за націоналізм, яким у Польщі тверезий ідейний українець мав би пишатися.

Я наслухався вдома від тата і мами всякого і знав, що таке Україна, що таке Польща і що таке Радянський Союз.

Отак, з початком війни, у її вирі і бурях, уявіть собі, ви раптом потрапляєте в надзвичайні обставини життя, коли стаєш мало не відразу дорослим, та ще й зустрічаєте когось такого, яким ви якраз і мріяли усі свої, скажімо, чотирнадцять років, стати, коли виростете.