«Я буду цьому дуже радий. Ти приїдеш до мене, і ми відмінно проведемо час».
Напевно, тоді я вперше подумала про те, що зустріч з Іллею дійсно могла б стати реальністю. Це був грудень: такий холодний і похмурий, без снігу і відчуття дива у повітрі, але з надією, що все ж десь попереду на мене чекає щастя. Можливо, це відбувалося завдяки компліментам Іллі: з ним я відчувала себе красивою. Але ні, я не сприймала його всерйоз, проте була йому дуже вдячна, він був мені потрібен.
І саме тоді до мене повернувся чоловік. Приїхав увечері, під приводом, що забув якісь свої документи забрати. Ми сиділи на кухні і пили чай. Потім він почав каятися, що багато чого зрозумів і усвідомив, зробив висновки.
— Ти найкраща, чудова дружина. На інших я дивитися не можу. Вони порожні, — він говорив, і в його очах блищали сльози. Ось тільки я вже і так знала, що я чудова.
— Мені без тебе добре, — просто відповіла я, бо завжди казала щиро про свої почуття. Краще обірвати все одразу, ніж мучити людину.
Коли він пішов, я довго плакала. Чи правильно я вчинила? Нелегко відпускати людину, з якою був щасливий. Може, варто було почати все з початку? Вибір — одна з найжорсткіших особливостей нашого життя.
Я заходила на сторінки своїх друзів, намагаючись відволіктися. Ілля… Цікаво, як він? Прокоментувала один його запис і далі намагалась займатися своїми справами. Але на душі було сумно, майбутнє лякало. В принципі, я його взагалі не бачила, з'явилася клята апатія. Оселилася в душі, полонила її і тиснула, тиснула…
Звук з ноутбука повернув мене в реальність. Один новий коментар. У передчутті того, що це Ілля і зараз він розрадить мене, я його відкрила.
«Здохни, тварюко!»
Ось тільки я не очікувала, що це не Ілля.
«Олено, це ти?», — написала я і поставила усміхнений смайлик.
Денис одразу ж лайкнув мій коментар.
Олена вже не вперше писала мені гидоти з різних сторінок (напевно, це були аккаунти її друзів), мені завжди було цікаво, звідки в ній стільки ненависті до мене. Швидше за все, вона дуже страждала. На її справжній сторінці я вже давно була в чорному списку, тому я вирішила написати їй туди, звідки був відправлений останній коментар.
«Олено, поговори зі мною. Чому ти так поводишся? Поділися своїм болем, і я підтримаю тебе. Я знаю, що таке нерозділене кохання. Я не бажаю тобі зла. Давай поговоримо», — написала я.
«Це не Олена, вона мене попросила», — надійшла через деякий час відповідь.
«Якщо ти її друг, то підтримай її. Їй потрібні зараз справжні друзі».
Це було останнє повідомлення, яке мені вдалося відправити, бо мене знову додали до чорного списку. Але образливі коментарі зі сторінки Іллі зникли, і я теж видалила свої. Іллі я про цей інцидент вирішила не розповідати, бо видалення коментарів свідчило про бажання Олени забути про конфлікт.
Минав час, і довгоочікувана свобода мене вже не тішила. Така я людина: якщо мені нікому дарувати свою любов, я згасаю. Мої дні почали перетворюватися в сіру безвихідь: я прокидалася з тугою в грудях, ніщо не приносило задоволення, я не вірила у світле майбутнє.
«Пупсику, вітаю тебе з Днем Святого Валентина! Солоденька, моя маленька…»
І все у тому ж дусі. Це писав Ілля. Але і ці повідомлення вже не піднімали мені настрою: вони були порожніми.
«Ти всім розіслав свої однакові повідомлення?» — запитала я.
«Ні, тільки таким сексуальним дівчатам, як ти», — грайливо відповів він.
«Мені набридли твої вульгарності, набридли твої нещирі смайлики. Я вимагаю до себе поваги!» — написала я.
«Уті-путі, моя крихітко», — була відповідь. Все як завжди. Ані краплинки серйозності! І якщо раніше це мене потішало, то тепер — дратувало.
І я перестала йому відповідати. Ілля написав ще кілька повідомлень, які я проігнорувала. Мені було зараз не до порожнього спілкування: як-не-як, день всіх закоханих, а я одна, нікого немає поруч, ніхто мене не любить, і я ні в кого не закохана.
У мене почалося щось на кштал депресії, хоча ні, скоріш продовжувалося моє сіре безглузде життя, від якого вже не рятувало навіть спілкування в соцмережах, тому що все було порожнім і безглуздим.
Так минув весь лютий, настала весна. Щось в душі стрепенулося, і з'явилася маленька надія, що мрії все ж таки здійсняться. Я знову почала дивитися з цікавістю на оточуючих, зустрічі зі щасливими подругами вже не викликали смутку.
Я здивувалася, коли отримала повідомлення від Іллі:
«Добре, нехай буде по-твоєму. Я більше ніколи не буду надсилати тобі смайлики, звертатися до тебе, як до жінки. Тільки діловий стиль спілкування, щоб ти, не дай Боже, не образилася».