«Чого ж, можна і зателефонувати», — відповів мені Ілля за день до початку перевірки.
«О, як же я рада, що ти написав! — захоплено почала я писати, — завтра у мене такий складний день! Починається серйозна податкова перевірка, за результати якої відповім я особисто. Я так хвилююся!»
«А ти одягни завтра джинси, в яких твоя дупка буде класно обтягнута, і перевіряючі будуть від тебе у захваті!»
«Ілля! Зараз не час!» — обурилася я, і все-таки посміхнулася.
Ми трохи поговорили, як в старі добрі часи, а потім він знову зник. Добре було з ним, затишно, і я спокійно лягла спати. А, прокинувшись вранці, побачила від нього повідомлення:
«Моя мила дівчинко, зараз ти спиш і бачиш солодкі сни, а я пишу тобі, щоб вранці ти прокинулася і посміхнулася. Ти просто чудова, і я знаю точно, що сьогодні на роботі всі будуть від тебе в захваті. Ти обов'язково їх переможеш: і якщо не розумом, то своїм карколомним виглядом — це точно!»
— О, Ілля! — я вперше поцілувала екран телефону.
Звичайно, він зарядив мене енергією, радістю, позитивом. Вперше з тих пір, як пішов мій чоловік, я відчула, що не одна. Я готова була гори звернути.
Що я і зробила. Перевіряючі були налаштовані доброзичливо, і перевірка, як виявилося, не обіцяла нічого поганого. Я була щаслива! Після обіду я, нарешті, вирішила написати Іллі і подякувати йому за підтримку, але він випередив мене.
Коли мій телефон завібрував від вхідного повідомлення в месенджері і на екрані вперше висвітився мобільний номер Іллі, в моїй душі все перевернулося.
«Бейбі, як ти?», — просто написав Ілля, а для мене це були найголовніші слова в житті, тому що він турбувався про мене. І буквально через кілька хвилин він мені зателефонував у месенджері. Тремтячими руками я прийняла виклик.
— Бейбі, — перше слово, яке я почула з його вуст.
Обоє розсміялися, і більше ані слова одне одному не сказали. Нам двом було все в дивину, ми отримували велике задоволення, слухаючи сміх одне одного і не знали, що сказати. Але раптом до кабінету зайшов один з моїх керівників.
— Вибач, начальник прийшов, — прошепотіла я в слухавку.
Ілля скинув виклик, продовжуючи при цьому сміятися. О, скільки позитиву було в ньому! Він заряджав мене енергією.
«Бейбі… Тепер це моє улюблене слово», — написала я йому. Але Ілля не відповів.
Якщо чесно, я думала, що тепер він почне писати і телефонувати мені частіше, обговорювати зі мною своє життя, ділитися тим, як минув його день. Але коли я задавала банальні питання, такі як: «Що нового на роботі? Як справи?» — ніколи не отримувала на них відповіді. Він продовжував жартувати і зникати, тобто відповідав на мої повідомлення не одразу, а приблизно через день.
Так минув всього один тиждень, а я вже змучилася в очікуванні якоїсь конкретики. Незважаючи на свою несерйозність, Ілля завжди знаходив потрібні слова, щоб запалити мене, зробити комплімент, похвалити, і я літала в хмарах від кожного його повідомлення. І тепер мені хотілося більшого!
Записи в щоденнику того періоду:
«Мені подобається Ілля. Мене переповнює ніжність до нього. Він здається мені таким зворушливим. Так, мабуть, це головне слово, яке його характеризує. Мені потрібно відкладати гроші, щоб мати можливість зустрітися з ним. Не варто сподіватися, що він сам до мене примчить. В першу чергу це потрібно саме мені. Я дуже хочу насолоджуватися його близькістю, мати можливість просто листуватися, іноді телефонувати. Не хочеться все псувати своїми вимогами, це не призведе ні до чого хорошого.
Я знаю, що не можна постійно думати про іншу людину, але у мене не виходить. Я думаю про мого Іллю. Потрібно відпустити ситуацію, дати людині свободу, не чіпати його, але я все одно думаю. Мені подобається мріяти про нього. У той же час я, як істинна егоїстка, потребуюйого уваги. Та ж він мені нічого не винен! Але мені так потрібна чиясь підтримка. У мене стільки турбот, я виснажена. Так хочеться, щоб хтось шепотів мені приємні речі або хоча б писав ніжності. Напевно, той факт, що він не пише мені вже два дні, дещо означає. Я повинна змиритися з цим і задовольнятися малим.
Разом з батьками я поїхала до столиці — в гості до тітки. Була розбита. Ілля не відповідав мені вже два дні. Мені було важко зрозуміти його поведінку: якщо я йому подобаюся, то невже складно приділити мені увагу хоч на п'ять хвилин?
Ми сиділи за столом, а у мене всередині сидів ком. Мені хотілося плакати, але як пояснити ці сльози батькам, тітці: що я менше ніж за два тижні закохалася в хлопця з Німеччини, з яким, можливо, ми ніколи не побачимось? Так, саме через це я плакала. Для Іллі це все був жарт, і я знала, що це захоплення роз'ятрить мені душу, після себе не залишивши нічого. Він був занадто далеко, щоб все могло стати реальністю.