— Шо тобі, Валєра, ти мені скажи, зробили содоміти? — Саня в піввуса посміхається, а направду от-от зблювоне й легені свої, і печінку.
— А людей, ти, сікрєтний агєнт, бив? — Валєра дивиться в бік здичавілих полів кукурудзи, вони наче відстійна вода, що там могло завестись в обважнілих, вагітних маїсом волохатих качанах?...
— Не бив, — тихо бреше Саня, й тіні відрази прошмигують на його відходняками понівеченому обличчі.
І людей він бив, і жінок він бив, і песиків бив та принижував. А був Саня раніше помічником прокурора, це Валєра знав напевно. Знав, яка кар’єра стрімка і швидка чекала на Саню в органах, з легкої руки його батька, а він стратив. Це Валєра не вчився ніде, це Валєру з притулку взяли, дбайливо обробили чобітьми й прикладом, вклали в його сформоване почуття справедливості новий код так глибоко, що він став головним над усіма рекрутами й новачками в центральному відділенні внутрішніх військ. А більше капітана йому й не світило. І хоч на дім у приватному секторі столиці, на дачу в елітному поселенні за сто кілометрів від міста — на все вистачало Валєрі, бо все йому несли — то каменюки коксу, то кошики з грошима, — але не більше. Саня ж, за уявленнями Валєри, міг стати прокурором області, міг стати прокурором якогось міста й крутити собі всім, заправляти й на хую вертіти все, що під ним, і вправно вертітись на всьому, що було над.
З черговим печальним сюжетом на дорогах Саня витис усю швидкість і втис усю силу свою в поручень долонями, наче пілотував літровий «кавасакі ніндзя», а не своє потріпане тіло в бусі з підвищеною турбулентністю.
— Слухай, братішка, чи як там у вас заведено, а зупини, га? Будь другом, — Саньок, що його підганяла слабкість власної діафрагми, благав, пускаючи в хід усі залишки свого шарму.
— Ніякий я тобі не братішка, я тобі в атци гожусь, сопляк, тримайся, нам ще кілометрів двісті й ми на місці.
Саня взагалі-то і протримався б іще кілометрів з п’ятдесят-сто, а от за пропозиції двохсот він не стримався, він все сказав, чи то пак зблював.
— Е! Е! Лєший, ти шо твориш?! — закричав щосили Валєра, наче міг своїм криком зупинити хвилеподібні спазми Саніного шлунка.
Санькове набрякле червоне лице запливало багрянцем, кров приливала йому до голови потужними тектонічними зсувами ізсередини його єства, природними поштовхами й катаклізмами. Зрештою, не так багато і їв він сьогодні, і в агонії порожнього стравоходу потекла у зворотному напрямку жовч, обпалюючи гортань молодого недопомічника прокурора.
Валєра заходився нервово штовхати ногою Саню під бік, щоб бодай забити його в інший кінець кабіни, аби не заливало ні педалі, ні новенькі Валєрині туфлі.
— Е! — ще раз крикнув Валєра, а коли кинув швидкий погляд на раніш порожню дорогу, то там по розбитому асфальту гнала з полів кукурудзи в поля кукурудзи зграйка дивних вовчат, натягуючи залізний трос поперек дороги.
Валєра міг би заприсягтися, що бачив у них людські руки й ноги, якби тільки не вивертав так різко кермо й не давив так шалено на гальма. Чомусь, чи то від раптової з’яви вовчат, чи то від забльованого салону автобуса, але Валєра геть втратив усі свої водійські навички та зміг хіба що завалити автобус у поле кукурудзи, вклавши його на бік.
Саня виповз із автобуса першим і приклав до землі натруджену спазмами голову з набряклими синіми судинами на вибілених алкалоїдним отруєнням скронях. Він лежав і дякував Богові за те, що блювотні позиви припинились, він боявся поворухнутися, аби весь цей жах не почався знову. Навіть дихати Саня намагався зовсім трішки, щоб тільки ненароком не подразнити діафрагму, аби вона не взялася знову за старе й не включила потужний відсос жовчі й викид її назовні. Валєра теж вибрався слідом за Санєю з автобуса майже неушкодженим — благо, він ніколи не пристібувався і вважав людей, що користувалися пасками безпеки, смертниками.
В патлатих, наче ненависні Валєрі гіпі, космах кукурудзи зміїлись рухливі доріжки — так тікали в рослинну безвість малі вовчата, тягнучи за собою, наче вужа, сталевий трос. Валєра вихопив пістолета й почав стріляти в поля. Саню скрутило від громоподібних пострілів, він прикрив голову руками й став кричати: «Бідний, бідний Чиполіно!» і «А-а-а-а!» і «О-о-о-о!» — і струси в діафрагмі. «Паф! Піф! Знай наших, суча звірото! Йобані підараси!» — кричав Валєра, содоміти таки не давали йому спокою. Нарешті у Валєри закінчились патрони, він стрибав у кукурудзі, наче кіт у високій траві, він кидався скаженим звірем то в один бік, то в другий, туманно тямлячи, де в цій зелено-жовтій висушеній безконечності схід, захід, північ чи південь. Голова крутилася у Валєри, і йому хотілося кричати. Він вдихнув на повні груди, видихнув і зрозумів, що світ змінюється.