Ані моху на деревах, ані Сані, ані сонця вже не бачив бравий капітан міліції. Призахідневе світило йому застилав піт, що стікав від серпневої спеки в його очі. Валєра напевно чув тваринне, пискляве скавучання після одного з пострілів, і от тепер побачив докази: кров на поламаному лапатому листі кукурудзи. Він вже фактично потопав у високих заростях стебел і, пускаючись у натруджений плав кролем, розгрібав кукурудзу руками. Валєра йшов слідами крові, як умілий апачі, тримаючи ніс по вітру, й напоготові кинутися в будь-яку хвилину на підстреленого звіра. Але тварина так і не з’являлась, далі, як і кров на листі, лишень густішало непроріджене стебловиння своєю майже бамбуковою твердістю й мангровою непрохідністю.
Валєра озирнувся навсібіч і більше не знайшов нікого й нічого, лише маісова зелень збивала хвилі вітру, шурхотіла неприязно, змовницьки. Він фізично відчував розпач, розчарування, агресію та біль. Кров закипала в ньому, і він став кричати: «Саня! Саня!» І десь іздалеку почулося ледь вловиме жалісливе мимрення.
— Шо мичиш, мучєнік науки? — спитав запилений, брудний з поту, налиплого пилу й землі Валєра, обтираючи червоне обличчя рукавом і зблискуючи очима із зіницями по п’ять копійок.
— Остав мене, камрад, тут, рятуйся сам, — скавучав Саня, з рота якого витікала слина, змішуючись із жовчю.
— Вставай, агєнт, у нас розйобаний автобус, — пнув камрад Саню під ребра запиленою туфлею.
Валєра йшов згризеним асфальтним бездоріжжям швидко і впевнено, приховуючи біль у стегні, на яке шльопнувся при завалюванні автобуса. Він уявляв себе ветераном війни, героєм. Що довше він ішов, то більше фантомних медалей з’являлося в нього на грудях, а в скронях відбивалося глухим забоєм ізсередини стегна: «За Родіну, за Сталіна!» Раптові фантазії Валєри збуджували в ньому патетичний піднесений стан, замість кукурудзи йому салютували сотні тисяч із бісними очима та гострими вилицями на військовому параді в тугому обрамленні танків, «тополів» та «іскандерів». «Ура!» — майже прокричав від болю в стегні Валєра. За ним плівся, зігнувшись навпіл, Саня й підкрикував, як міг: «Ура! Ура! Ура!» — й підтримував, як міг, хворобливі фантазії старшого товариша. «Не пизди тут», — визвірився Валєра, розуміючи, що каліка-наркоман псує весь пафос його сліз. «Негідників не беруть не тільки в космонавти, а й на паради, пшов вон від моєї слави!» – хотів завити Валєра. Але не було ніякої слави, тільки розбиті, розкурочені дороги й покинуті поля кукурудзи.
На п’ятому кілометрі спортивного кроку парадно-уявного маршу інвалідів перед затуманені погляди Валєри й Санька випірнув дороговказ — село Безодня 3 км. Саня нічого того не побачив, бо волікся за Валєрою, не піднімаючи ні голови, ні, в принципі, чого іншого. Перед ним усе проносились образи з минулого, тасуючись із пощербленим сірим асфальтом — бетон і кров замішувались у розквашене обличчя п’янички, якого били колеги-міліціонери з відділку, і якого бив Саня. Бив, а точніше, добивав під гавкіт колег, двох дебелих хлопаків з периферії. Саня м’яв м’яке лице п’яного дідка, замазаного з підборіддя до сивини синьою фарбою в ніч із 31 жовтня на 1 листопада, а дідок тільки й повторював: «Вони пшикали мені в обличчя фарбу, не бийте мене! Ну не бийте! Я вчитель історії!» — він кричав таким синім своїм, полущеним ротом. Але Саня не спинявся. І саме таким безбожним гівнюком він подобався своєму батькові.
Тим часом із посинілого обличчя крізь асфальт — бозна-де між полів кукурудзи — на Саню дивився спокійним прямим поглядом Леонід Анатолійович. І Сані не спало на думку нічого іншого, як сказати: «Я ж допоміг тобі, сука ти така».
«От шо за блядська країна — то Неграші, то Нерадівка, то Плачівка, то Безодня, мать його так. Хто так називає села? Покажіть мені цих підарасів!» — Валєра й напівживий Саня стояли перед будинком сільради на круглому майдані, що від нього далеко вгору зміїлися полущені дороги. Будинки потопали в печальній серпневій зелені, яка передбачала близьке завершення чергового циклу життя. По центру стояла бордова прямокутна неоковирна будівля — нічого в ній не було ні красивого, ні гармонійного, лише білий кант по периметру входу, а двійко білих колон вливали в бідність архітектури трохи давньогрецької величі. Але буквально ледь-ледь. Справа був клуб, зліва стояло щось квадратне — чи то сарай, чи то будка дільничного. По дорозі на площу Валєра розпізнав кілька магазинів – з амбіційною назвою «Лідер» та менш амбіційного, але ближчого «до народу» — «Кошика». Ще по дорозі біля «Лідера» причаївся гендель «Кафе-Бар». А перед ним була автобусна зупинка. Словом, все, як у людей, і нічого таки дивного. От тільки де в цьому селі Безодня були бодай якісь люди? Валєра роззирнувся в усібіч і почув, як на все село мертвотним шепотом шелестить листя в кронах дерев.