— Марія.
Валєра дивився на неї, сидячи на підлозі, брудний, запилений, з ганчіркою на шиї.
— Свята? — абсолютно щиро вирвалось у нього.
Марія захіхікала тихо й коротко.
— Що ви, хіба нині родяться святі?
І Валєрі стало соромно за себе — як він міг таку сентиментальщину спитати, таке фу — і банальне, й бабське. Щоб реабілітуватись, Валєра розлігся на підлозі й відвернувся, сказавши: «Вивалюй». Але Марія стояла, нависаючи над ним своїм світлом, наче тисячами ламп. Він скинув штормове наближення спогадів і міцніше заплющив очі. Та Марія раптом присіла біля нього й рукою смикнула за плече:
— Вам не сюди, ви там спатимете, батько ніколи не покладе гостя на підлогу.
Марія підвелась, поставила свічку на стіл. Світло від неї одразу вихопило старезне срібне дзеркало, що стояло на столі й по краях взялося цятками іржі, як коростою. І дзеркало ледь-ледь, одним сонним срібним оком стало дивитись, як Марія знімала із Сані дурнувату круглу фуражку, що ореолом легкої олігофренії слідувала за Саньком, де б він у ній не ходив. З другого боку Валєра знімав взуття. Марія перевернула хлопця й почала розстібати ґудзики на сорочці. Валєра знімав шкарпетки й стягував штани. Зовсім скоро посинілий Саня лишився в самих трусах — його судомило й кидало в піт. Марія вкрила Саню пуховою ковдрою — незважаючи на серпневу спеку, ночі були холодні, холодні й непривітні.
Марія зашторила вікна, глянувши перед тим у темноту, як у безодню, й повела Валєру до маленької кімнатки, де серед іграшок стояло мініатюрне ліжко. Вона впустила гостя поперед себе. Валєра так і зрозумів, що це її ліжко і її кімната, і її іграшки. Він розвернувся, щоб обійняти Марію, та вона задмухнула свічку й під звук наростальної тиші зачинила двері. Валєра навпомацки знайшов ліжко, зняв взуття і зняв фуражку, круглий ореол якої і його світлому образу не додавав розумного вигляду. Ліг на ліжко, воно поскрипувало й пружинило. Валєра кілька разів погойдався вниз-угору, заклав руки за голову, всміхнувся, уявляючи Марію, і заснув.
Зранку Саню знову вивертало. Марія сиділа біля нього, так само миловидна, а скоріше, навіть і не дуже: круглолиця, низенька, широка в грудній клітині і в тазі, наче вона пішла вшир, а не у зріст. Валєра не розумів, ледь продерши очі, куди дівся той видовжений овал лиця, ті безперечно чорні й беззаперечно бездонні очі. Марія тепер скоріше жовтими стурбованими світлофорами дивилась на Санькові конвульсії. Саню розбивали корчі й розривали холості спазми його порожнього кишківника. Так чи інак, Валєра вже не причисляв Санька до світу живих. А от жива Марія йому подобалась явно менше, ніж мертва. «Є що?» — спитав посинілий Саня, хапаючись за Валєрину руку. З учора його організм добряче зневоднився. Сьогодні посеред безкраїх полів кукурудзи в селі Безодня не було абсолютно нічого. Саня ж давно вживав усю можливу шмаль, амфітаміни, екстазі. Амфітамінами він шикував ще в помічниках прокурора. Ну, рука в нього не піднімалась на таку роботу, а йому показали, як рука піднімається на все. Вже в міліції Саньок накривав притони, відбирав усе, що знаходив, усе забирав або ділив непорівну, по-братськи.
— Ну скажи, що є, — заплакав Саня, тулячись до Валєриної руки лобом, жалюгідний і принижений.
— Камрад, я навіть одсосу, якшо найдеш.
Сані ломило все тіло, він вив і міцно стискав кутні зуби, стискав до нав’язливого незникомого болю в голові. Валєрі стало гидко, і він висмикнув заслинявлену руку з руки напарника. В уявленні Валєри Саня був тепер не просто підарасом, а гидючою безвольною гнидою.
— Води йому давайте побільше, жрать не давайте, — сказав Валєра і вийшов.
Марія озирнулася злякано йому вслід, але Валєри вже не було. Саньок знову спробував зблювати болісну пустоту всередині себе й заходився кашляти, плакати й плюватися. В нього була геть подерта гортань та обпалений жовчю стравохід. Марія тримала його всіма своїми крихітними силами, наче могла зупинити його страждання самими лишень руками.
— Ну, припустим — промовив низьким голосом чоловік, дірявлячи звіриними очима Валєру.
— Шо припустим? Як звать тебе, питаю, чума? — Валєра хамства у свій бік не любив і самостійної поведінки теж недолюблював.
— Гнат. Надія — дружина моя, Марія — дочка. За те, що врятував вас учора, сказать «дякую» нада.